Читати книгу - "Гра Ендера"

«То чого ж я ненавиджу своє життя?»

Ендер пройшов шлях практики та гри. Йому подобалося навчати хлопчаків, і вони віддано слідували за ним. Абсолютно всі його поважали й ставилися шанобливо на вечірній практиці. Командири приходили повчитися в нього. За загальним столом інші солдати підходили до нього й просили дозволу присісти. Навіть учителі виявляли до Ендера повагу.

Чортової поваги він мав стільки, що хотілося кричати.

Він спостерігав за дітьми в своїй армії, як вони грають і кепкують із командирів, коли думають, що ніхто їх не бачить. Він спостерігав за панібратством старих друзів, знайомих роками ще з Бійцівської школи, які розмовляли й сміялися з колишніх батлів і випускників серед солдатів і командирів.

Зі своїми старими друзями він ніколи не сміявся, не згадував минуле. Була лише робота. Тільки розум, захоплення грою, але нічого понад те. Під час вечірніх практик справа дійшла головного. Ендер і Алай саме обговорювали нюанси маневрів на відкритій місцевості, коли до них підійшов Шен. Якусь мить він слухав їх, а потім несподівано схопив Алая за плечі й закричав:

— Нова! Нова! Нова!

Алай розсміявся, і Ендер спостерігав, як вони згадували битву з реальним маневруванням на відкритій місцевості, коли виверталися від старших хлопців…

Раптом вони обоє згадали, що й Ендер там був.

— Пробач, — перепросив Шен.

Пробач. За що? За те, що ви — друзі?

— Я теж там був, — мовив Ендер.

Ще раз вибачення. Повернімося до справ, до поваги. Раптом Ендер зрозумів, що у їхньому сміхові, їхній дружбі вони не осягали, що він також із ними.

«Чого я мав бути частиною усього? Хіба я сміявся з ними, хіба згадував разом? Я просто стояв поруч, спостерігав, достоту, як учитель. Ось що вони насправді думають про мене. Учитель. Легендарний солдат. Не один із них. Такого не обіймеш і не прошепочеш „салям“ на вушко».

Дружба тривала, поки Ендер був жертвою, поки був уразливим. Та тепер він неперевершений солдат, повністю, абсолютно самотній.

Пожалій себе, Ендере. Він набрав ці слова на ноутбуку. «БІДОЛАШНИЙ ЕНДЕР». Тоді розсміявся й стер написане. «Немає в цій школі хлопця чи дівчини, які б не хотіли бути на моєму місці».

Ендер зайшов у Гру Уяви. Як завжди, він пройшовся селищем, яке збудували карлики в пагорбі, що виріс із тіла гіганта. Стіни споруджувати було легко, адже ребра добре підігнані, і залишалося місце якраз для вікон. Увесь тулуб ділився на кімнати, прохід з яких ішов просто хребтом велетня. У тазу було вирізано громадський амфітеатр, табун поні пасся між його ногами. Ендер так і не дізнався, чим саме займалися карлики. Та вони дозволили йому спокійно пройти селищем, тож він теж не чинив їм лихого.

Він перестрибнув через тазову кістку і рушив пасовищем. Коні кинулися навтьоки від нього. Він їх не чіпав. Ендер більше не розумів, як грати. Раніше, коли він уперше побував на Краю Світу, все зводилося до бійки: необхідно було розв’язувати завдання, перемагати ворога, доки він не вбив тебе самого, або переборювати важкі обставини. А тепер ніхто не нападав, війни не було, і, хоч куди б він подався, важкі обставини теж були відсутні.

Окрім, звісно, кімнати в замку на Краю Світу. То було єдине небезпечне місце. І Ендер, хоч і клявся не робити цього більше, завше повертався туди, вбивав змію, дивився братові в обличчя і, хоч би що потім робив, — однак помирав.

Нічого не змінилося й цього разу. Узявши зі столу ніж, Ендер спробував виколупати будівельний розчин і витягти зі стіни камінь. Він пробив стіну, зі щілини почала литися вода. Ендер спостерігав за собою, як борсався, шалено намагаючись не піти під воду, вижити. Вода піднялася, під нею сховалися вікна кімнати, і тіло Ендера потонуло. Увесь цей час із дзеркала на нього дивилося обличчя Пітера Віггіна.

«Я тут у пастці, — подумав Ендер, — у пастці на Краю Світу без надії на порятунок». Незважаючи на успіх у школі, він відчув кислуватий присмак. То був присмак відчаю.

Коли Валентина прибула, на вході до школи чергували чоловіки у формі. Вони не виглядали як охорона, радше стояли, чекаючи на когось, хто має справи всередині. Вони носили уніформу Міжнародного флоту. Космодесантники. Така ж форма, яку всі бачили у кривавих битвах на відео. Ця подія додала дню романтики — усі діти були надзвичайно схвильовані.

Усі, крім Валентини. З одного боку, це нагадало їй про Ендера. З другого — налякало. Нещодавно хтось надрукував нищівні коментарі на збірку Демосфенових робіт. Самі коментарі та, звісно, її робота обговорювалися на відкритій конференції мережі міжнародних відносин. Там були присутніми найвагоміші люди сьогодення, деякі критикували, інші ж, навпаки, захищали Демосфена. Найбільше Валентину схвилював вислів одного англійця: «Подобається йому це чи ні, але Демосфен не може лишатися інкогніто навічно. Він принизив багатьох мудрих людей і влестив забагато дурнів, аби й надалі ховатися за псевдонімом. Або він відкриє себе й прийме лідерство над армією своїх дурнів, або його вороги викриють його самі, щоби зрозуміти ту заразу, що створила такий збочений і перекручений розум».

Пітер був у захваті, ще б пак! Валентина ж боялася, що персона Демосфена дратує деяких впливових особистостей, а тому її можуть вистежити. Міжнародний флот цілком може піти на таке, навіть якщо американський уряд мав на це конституційну заборону. До того ж по всій школі знаходилися вояки Міжнародного флоту.

Валентина зовсім не здивувалася, коли, щойно ввійшовши до свого аккаунту, побачила повідомлення на своєму столі:

ВИЙДІТЬ ІЗ МЕРЕЖІ Й НЕГАЙНО ЗАЙДІТЬ

ДО ОФІСУ ДОКТОРА ЛІНБЕРРІ.

Вона нервово чекала під кабінетом директора, доки Лінберрі відчинила двері й запросила її ввійти. Побачивши чоловіка з невеликим животиком у формі полковника Міжнародного флоту, який сидів у єдиному зручному кріслі в кабінеті, Валентина перестала сумніватися.

— Валентина Віггін? — запитав він.

— Так, — прошепотіла Валентина.

— Я — полковник Графф. Ми вже з тобою зустрічалися.

Коли це? У неї не було ніяких справ з Міжнародним флотом.

— Я приходив на особисту розмову. З приводу твого брата.

Прийшли не лише за мною, подумала вона. Ще й за Пітером. Чи це щось зовсім інше? Що Пітер утнув лихого? Він же ніби заспокоївся.

— Валентино, не треба так лякатися. Присядь, будь ласка. Із братом усе гаразд. Він навіть перевершив наші очікування.

Валентині аж від серця відлягло, коли вона зрозуміла, що вони прийшли з приводу Ендера. Справа була не в покаранні, а в малому Ендері, який щез багато років тому. Тепер він не