Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:
— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап’ється з неї, то має луснути на штири кавалки.
Блоха вискочила з хатки і знову стала леґенем. Він сів на коня — і гайда просто до палацу.
А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.
Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.
— Хто тут мені ґаздує?
— Я, — і леґінь вийшов з-за корча.
— Чого ти причепився до нашого моста?
— Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.
— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!
— Май розум, дідьку, — сказав гуцул. — Я вже двом таким, як ти, скрутив в’язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.
— Мусимо поборотися!
— Коли так, то зв’яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.
Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв’язали б.
— Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, — пригрозив.
— Добре. Та відвернися…
Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:
— Дивись, я вже!
Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.
— Тепер в’яжи мене, — пробелькотів.
Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:
— Рви!
Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.
— Тобі треба ще одну кулешу з’їсти, аби розв’язатися, — кепкував леґінь. — Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.
— Можеш забрати, — погодився чорт.
— Де вони є?
— На коні, під сідлом.
Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.
— Де вона? — гримнув на чорта.
— Там є всі.
— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.
Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:
— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.
Леґінь довго не думав. Висадив зв’язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:
— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.
— Я тутечки, — крикнув чорт.
— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.
— Не можу, любонько, бо зв’язаний. Віддай леґеневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.
Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.
— Розв’яжи мого коханого, — попросила.
— Він мені ще потрібний.
Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в опалку[30] й поїхав до столиці.
Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.
Леґінь розв’язав дідька і сказав:
— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір’ї і води три дні і три ночі по ярмарках.
Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!
— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.
— Гай, най буде, — погодився цісар.
Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило[31], як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.
Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.
Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!
Про правду і кривду
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче тепер жити — чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ми-таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть-ідуть, зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що, йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана: цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чортів млин: Казки про чортів», після закриття браузера.