Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

І тут почулося «бе-е, бе-е, бе-е!» – і до зали ввійшло кілька білосніжних овець, яких вів великий чорний, як вугілля, баран. Одна вівця тримала в роті білу скатертину з вишитими по краях фігурами тварин, інші несли на широких спинах таці з дерев’яними кухлями і тарелями, ножами та дерев’яними ложками – а хорти швиденько порозкладали все це на столах. Ці столи були дуже низькі – досить низькі, щоб за ними було зручно сидіти навіть Більбо. Крім того, один поні підсунув Ґандальфові й Торіну дві низенькі лави з широкими плетеними з очерету сидіннями та короткими товстими ніжками, а до дальнього кінця столу – Беорнів великий чорний стілець, теж низький і з таким самим плетеним сидінням (Беорн сів на нього, далеко витягнувши під столом свої дебелі ноги). Інших стільців і лав у його будинку не було, а ці було зроблено низькими (як і столи), ймовірно, для зручності чудесних тварин, які тут прислуговували. Як же повсідалася решта? Про них не забули. Інші поні ввійшли, котячи перед собою дерев’яні кругляки, схожі на барабани, гладенькі й відполіровані та доволі низькі навіть для Більбо, – тож незабаром усі гості розсілися за Беорновим столом. Його зала вже багато років не бачила такого великого зібрання.

І тут їх почастували такою вечерею (чи то обідом), якої вони не куштували, відколи покинули Останній Прихисток на заході й попрощалися з Ельрондом. У залі мерехтіло світло смолоскипів і полум’я вогнища, а на столі горіли дві високі червоні воскові свічі. Весь час, поки вони їли, Беорн розповідав глибоким розкотистим голосом історії про дикі краї по цей бік гір, а особливо про дрімучий і повний небезпек ліс, що тягнувся далеко на північ і південь, на цілий день шляху верхи, заступаючи їм путь на Схід, – про жаский Морок-ліс.

Ґноми слухали і трясли бородами, бо знали, що дуже скоро їм доведеться з ризиком для життя переходити через той ліс і що після гір то буде найбільша небезпека, яку вони мають здолати, щоб досягти твердині дракона. Коли вечеря закінчилася, вони теж почали оповідати історії, але Беорна помітно хилило на сон і він слухав неуважно. Вони говорили переважно про золото, срібло та самоцвіти і про ковальське ремесло, а Беорн не цікавився такими речами: в його залі не було виробів із золота і срібла та взагалі нічого металевого, за винятком кількох ножів.

Вони довго сиділи за столом, попиваючи з кухлів медовий напій. Надворі вже була глупа ніч. У вогнище посеред зали підкинули дров, смолоскипи загасили, а вони все сиділи при світлі миготливих язиків полум’я, і позаду них, немов дерева в лісі, височіли стовпи, оповиті вгорі сутінню. Чи було то чаклунство, чи ні, але Більбо здалося, що він чує, як у кроквах вітер ворушить гілля і пугукають сови. Невдовзі він закуняв і голоси почали ніби віддалятись – аж раптом здригнувся і прокинувся.

Великі двері рипіли та грюкали. Беорн кудись пішов. Ґноми, схрестивши ноги, повсідалися на підлозі круг вогню і затягай пісню. Деякі куплети були дуже подібні до наведених тут, але їх було набагато більше і спів ґномів линув довго-довго:

Під вітром верес виліг весь,

а в лісі лист – анішелесь:

смерк затіня його й за дня

і гаддя там кишить якесь.

З холодних вітер збіг вершин –

бурхливий, мов прибою плин.

Гнув його рев гілля дерев,

і звіяв листя в лісі він.

Дме вітер з Заходу на Схід –

стихає в лісі все услід,

та він навскіс свій свист розніс

пронизливий серед боліт.

Вгинались трави й очерет

з сичанням – линув він вперед

по брижах плес аж до небес,

де рваних хмар шалений лет.

Самотню Гору стрімголов

минув він – і драконів схов:

там валунів ланцюг чорнів

і дим клубами звідти йшов.

Лишив він землю і ширя,

де ночі безміри-моря.

Вже молодик з небес утік

і за зорею мчить зоря.

Більбо знову почав куняти, коли раптом підвівся Ґандальф.

— Нам уже час спати, — сказав він, — нам, але, мені здається, не Беорнові. У цій залі ми можемо спокійно відпочивати – тут ми в безпеці, але попереджаю вас усіх – не забувайте, що сказав Беорн перед тим, як залишив нас: вам не слід виходити з дому на свій страх і ризик, доки не зійде сонце.

Більбо помітив, що трохи осторонь уже приготовано постелі – ніби на якомусь настилі між стовпами та стіною. Для нього було постелено маленький солом’яний матрацик і вовняні ковдри. Він дуже радо загорнувся в них, хоч і було літо. Вогонь догоряв, і Більбо поринув у сон. Але серед ночі він прокинувся: у вогнищі залишалося тільки кілька жарин; ґноми та Ґандальф, судячи з їхнього дихання, спали; високий місяць зазирав крізь отвір у покрівлі й кидав на підлогу латку білого сяйва.

Знадвору долинало гарчання та шум, ніби якийсь великий звір добувався до дверей. Більбо ламав голову, що ж то за звір – чи не Беорн бува під дією чарів і чи не увірветься він до будинку в образі ведмедя, щоб пороздирати їх. Нарешті Більбо з головою пірнув під ковдри і, незважаючи на всі страхи, знову заснув.

***

Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Один із ґномів перечепився через нього в темному кутку, де він лежав, скотився з настилу і гепнувся на підлогу. То був Бофур – і, доки Більбо продирав очі, він не переставав обурюватися.

— Вставай, лежню, — бурчав він, — а то не залишать тобі сніданку!

Більбо аж підскочив.

— Сніданок! — скрикнув він. — Де сніданок?

— Переважно в наших шлунках, — відповідали інші ґноми, котрі сновигали по залі, — а те, що лишилось, — ондечки на веранді. Ми тільки те й робили, що виглядали Беорна від самого світанку, але ніде й сліду його немає, хоча ми відразу виявили накритий до сніданку стіл.

— А де Ґандальф? — спитав мимохідь Більбо, щодуху метнувшись на пошуки чогось їстівного.

— А-а! Десь надворі, — відповіли йому.

Але цілісінький день, аж до самого вечора, він не бачив і сліду чарівника. Лише перед заходом сонця Ґандальф увійшов до зали, де гобіт і ґноми саме вечеряли, а чудесні Беорнові тварини прислуговували їм, як і цілий день. Самого Беорна не було ні видно, ні чутно від учорашнього вечора, і ніхто не знав, що й думати.

— Де наш господар і