Читати книгу - "Генерали імперії"

молоду із сорочки, і все тут… І молодий здогадався, як то треба робити, щоб довго не морочитись з вузлом. Обціловуючи, лоскочучи її пишними вусами, він розстебнув сорочку, звільнив з неї одне плече коханої, округле й м’яке, потім взявся за руку, визволив її спершу по лікоть, а потім і всю і таким же робом визволив і другу руку — вона німо допомагала йому визволити її з сорочки… Виявляється, на такий випадок все передбачено — у весільної сорочки широкий виріз на грудях, і він просто стягнув з неї сорочку низом і аж зажмурився від захоплення, як побачив її перед собою голеньку в лагіднім і чарівливім сяйві місяченька…

А коли ворухнувся, щоб спрагло згребти в обійми її розкішне тіло визрілої жінки, яка давно вже знудьгувалася за любов’ю, як спраглий за цілющою водою — ой, зашелестіли під ними снопи — лунко, і, здавалося на всю Москву. Він сполошено завмер, як наче б його щойно застукали на чомусь сороміцькому… А місяць у шпарку зазирав, заливаючи ложе любові тремтливим злотом-сріблом і молоду на ньому. Він відмахнувся від того шелестіння під ним — хай шелестить хоч і на всю Москву — що йому з того! Це його нічка, і він має право і снопами шелестіти, і — шелестітиме до самого ранку.

Навалився на неї своїм міцним тілом, і вона, з охотою пірнувши, наче загубившись під ним, а, знайшовшись, так і прилипла до нього — і грудьми, і животом, і ногами, і лоном своїм, і вони, переплітаючись розпашілими тілами, завертілися в’юнами на снопах, і вона тихо і радісно крикнула, як його гаряче й тверде тіло почало увіходити в її дівоцтво, що так довго чекало цього, а він, цілуючи її, шепотів, шепотів, шепотів…

— Яка ж ти солодка, Гапочко моя… Скільки тебе не пий, а все одно не вип’єш усю…

— Яка ж ти солодка, Гапочко моя... Скільки тебе не пий, а все одно не вип’єш усю...

Ось звідтоді, з ночі їхньої першої і на все життя стане вона для нього Солодкою Гапочкою.

І звідтоді, з ночі їхньої першої, і почалася остання любов гетьмана…

…І РОЗПОЧАВСЯ ЙОГО ЩАСЛИВИЙ ПОЛОН, І СКАЖЕ ВІН, ЯК ПРИСУД СОБІ ВИНЕСЕ: ВКОСЬКАЛИ МОСКАЛІ КОЗАКА!..

Ось вже позаду залишилася і друга фортеця Москви — Китай-город з його 14 потужними вежами і товстелезними — до 6 метрів завтовшки, оборонними стінами, на вершку яких були обладнані бойові майданчики з гарматами, що заряджалися з дула. Гармати націлені на Москву-ріку, як ніби там був край міста. Тоді ж як за рікою і ген-ген тягнулися посади стольного граду. А вже за ними починався ще один — другий пояс — укріплень, що й замикав у кільце тодішній град на обох берегах ріки. У білій фортечній стіні (вибілена білим тальком, тому цей край Москви тоді звався Білим городом, або ще — Цар-городом) — 11 проїзних веж-воріт (всього їх у стіні 29).

Із зовнішньої сторони потужної стіни столицю оперізував глибокий рів (через нього напроти кожної вежі були підйомні мости), наповнений водами з річок Чорторий та Сивка.

У вежах високі шатрові крівлі, на деяких, як на пагодах, їх по кілька — траплялися вежі і з сімома дахами.

Як свідчить історія, випробування оборонної смуги не довелося довго чекати. Відразу ж по закінченню будівництва Білого города під Москвою з’явилася орда кримського хана Кази-Гірея. Наткнувшись на небачену раніше кам’яну стіну, що оперізувала місто (татари були вражені, де вона взялася?), і вогонь, здавалось, безлічі гармат з неї (гармати безперервно стріляли більше доби з оборонних мурів, і гуркіт той з околиць долинав і до Китай-города, і до самого Кремля, не кажучи вже, що пережили за ту добу безперервної пальби налякані москвичі), ординці так і не зважилися на приступ. Повернувши коней геть від неприступного граду (степовики взагалі не дуже полюбляли — бо не вміли — штурмувати укріплені міста), розсіялись у степах за Доном.

Московити три дні святкували перемогу, процесії мирян з хоругвами й хрестами на чолі з попами ходили вулицями, ще і ще освячуючи оборонні стіни Білого города та дякували Богу за безкровний порятунок (тільки й того, що потрудилися пушкарі, витративши, правда, гору-горенну ядер). Але уряд Москви стривожився. Те, що татари відступили, ще нічого не говорило, вдруге вони можуть і не відійти, тож вирішено було для повної впевненості в безпеці збудувати додаткову оборонну стіну, аби ще надійніше захиститися від набігів степовиків, які вже не одне століття шарпали Русь, і року 1591 було зведено ще один мур, що охопив уже всю територію столиці. Так виникла третя і остання захисна лінія Москви. Простяглась вона на 15 кілометрів і була дерев’яно-земляною фортецею. Мала 50 веж, 24 з яких були проїзними. Вежі, що виходили на південні дороги, якими частіше всього й рухались орди татар, — Калузьку і Серпухівську — змурували з каменю, решта ж, як і вся стіна, являли собою дерев’яні зруби 7–8 метрів заввишки, наповнені добре втрамбованою землею. Збудована всього лише за один рік, нова столична фортеця отримала назву Скородом. Проте під час польської інтервенції часів Лжедмитрія її було майже повністю зруйновано (вороги руйнували, які брали стіну, потім народне ополчення, яке визволяло Москву). Пізніше, як уляжеться воєнна веремія і Москва на якийсь час отримає передих, на місці Скородома збудують новий «Земляний город» — насип без городів і терас, але з бастіонами, на яких поставлять гармати. Тоді ж один з іноземців зазначить, що Кремль за трьома лініями укріплень почувався так надійно, як «серце в тілі». Москва вже тоді вважалася «удвічі більшою за Прагу», «більшою за тосканську Флоренцію» і «більшою Лондона».

Відразу ж за системою укріплень «Земляного города» починався міський вигін — громадський пастівник, на якому випасалася худоба москвичів та їхні коні, а в озерах галасувало птаство — качки та гуси, — яких москвичі любили розводити, і чи не кожна сім’я тоді мала по сотні голів цих птахів.

Але й третьою лінією не вичерпувалася оборона Москви. За Скородомом («Земляним городом»), за столичними заставами починалися передові форти — укріплені монастирі, так звані сторожі. Були вони як у самій Москві, так і за Москвою. На луках по той бік «Земляного города» неприступними фортецями стояли Новодівичий, Данилів, Симонів, Донський, Крутицький, Новоспаський, Андроньїв монастирі. Колись вони стерегли переправи на Москві-річці та Яузі від татарських наскоків, і кожний з них був як окремий городок-фортеця, оточений надійними стінами. У найбільших