Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Могута з жоною, що несла немовля, завернули до свого обійстя. А там серед двору гугоніло вогнище, обсмалювався кабанець. Довкола порядкували мечники Свенельдича.

Тільки-но хряпнула за ними хвіртка, як почувся дзвінкий голос Свенельдича:

—    Ба! Злодіюка якийсь сюди забрався. А візьміть його в мечі!

—    Я не злодій, я господар цього дому — Могута. Хіба не пригадав? Ще кожуха з мене забрав і чоботи.

—    Це ж мій господар, бояринчику. Який же він злодій? І хата ця наша, і кабанець отой...

—    Га-га! Був той кабанець вашим, а нині вже наш. А де ж твоя відьма? Це ви проти київського князя ворохбу підняли? — солодким голосочком мовив Свенельдич. Господарі мовчали.— Кличте-но витязя Свенельда. Хай суд вчинить над ними по справедливості. Пов'яжіть їх, бо втечуть!

—    Леле!..

—    В'яжіть!

—    Матінко наша, що ж це робиться? — заголосила Улада, задкуючи до хвіртки.

Могута підняв над головою гасило й крикнув:

—    Не підходь, бо уб'ю!..

—    Ти ба!.. Перелякались його! — насміхався Свенельдич. Тим часом Улада вже висковзнула на вулицю й голосила на повний голос. Селяни вискакували за ворота й бігли за нею. Ще здаля зачула її голос Велина й пішла їм назустріч.

А коли юрба селян заявилась на обійсті Могути, він уже лежав на землі біля вогнища, сповитий вірьовками. Улада розпачливо лементувала, поривалась до мужа, падала перед Свенельдичем на коліна. Їй здалося, що вони хочуть кинути його в огонь.

—   Це та сама відьма... це вона веліла князя викрасти.

—    То чого ви дивитесь? — гукнув Свенельдич. Тої ж миті дружинники схопили Велину попід руки.

—     Не чіпай. То ж відунка...— вигукували люди.

—    Де твоя відьма? — почувся захриплий голос витязя Свенельда.

—    Вона ж людей рятує... Вона чародіїця! — загукали селяни до сивого витязя, котрий гарцював на баскому коні поряд, Свенельд подивився на високу ставну жінку, яка спокійно й велично стояла поряд з мечниками. На тлі палаючого вогнища очі її то зблискували, то провалювались у чорноту. Він щось довго приглядався, м'явся, ніби хотів щось згадати... А може, й згадав. Та хто знає цих русинок-слов'янок, усі вони схожі межи собою: сірі або сині очі, русяві, стрункі навіть у великі свої літа. Втім, здається, що знав колись її. Війнуло йому в очі п'янкою київською весною, квітінням і весільним хмелем… Вряд стоїть кілька наречених. «Вибирай!» — чує владний голос Олега…

—    Чародійська сила від Пекельника, — пригадав витязь Свенельд повіря свого далекого балтійського народу.

—    Та вона ж рятує людей,зцілює!

—    Не рятує вона, а губить. Хто згубив києвського князя?

—    Той князь лютий вовчисько, Свенельде, — раптом обізвалась Велина. — І ти такий самий. І цей… син твій Свенельдич і мій син… Ти ж памятаєш це, витязю! То Свенельдич цей ще лютіший звір…

—    Го! — Свенельд сплигнув із сідла на землю. — Бачу настав кінець твоїм чародійствам. Більше не піднімнш людей на ворохбу! І язиком своїм, яко жалом, не будеш жалити.

—    Я знаю, Свенельде, що я помру. Але відпусти мого сина Могуту. Навіщо його скрутили? Чуєш? Бо прокляну тебе з усім родом твоїм.

—    Не відпущу! Він убивав князя.

—     Уб'єш його — зараз сам звідси не вийдеш, тут навіки залишишся! Я тебе візьму з собою, Свенельде. До Пек.ельника! Мені тоді буде там веселіше з тобою!

—     Велино! Що ти надумала! Не покидай нас! — захвилювались селяни.

Витязь Свенельд поманив свого сина пальцем і очима показав на зв'язаного Могуту.

—     Вона все бреше! — крикнув йому у відповідь Мстиша.

—     Ні! — Велина ступила крок до нього.— Я не брешу.

Свенельдич переполошився. Відійшов до мечників і наказав їм розв'язати Могуту. Той звівся, струсив із себе брудний сніг, відпльовувався. А Велина знову підступила до Свенельда:

—   Витязю, я чародіїця і мушу померти… ти ж знаєш сей звичай... під піччю. Моєї хати немає, тому дозволь зайти до хати мого сина,

— Хай буде так… Іди! — хрипло реготнув витязь. — Одведіть її до хати! Хай помре там!..

Мечники миттю збили її з ніг і потягли до хатини. Юрба заніміла. Раптом Могута закричав:

— Мамо! Не вмирай!.. Що ти піддаєшся їм?

— Ой, леле, хто ж нас рятуватиме!

—   Ні, сину,— обернулась до нього Велина.— Кожна людина мусить уміти померти. Поможи мені!

Могута метнувся до хліва, виніс тризубі вила.

Натовп людей і всі мечники остовпіли. Її син хоче допомогти їй померти цими вилами, щоб порятувати на тому світі їй душу. Але ж сам!.. Сам візьме гріх на себе!.. І чи схоче взяти її чародійську силу? Чи подасть їй руку в останню мить її життя? Якщо ні — тоді всі вони будуть беззахисні від хвороб, і від злого ока, і від злодіїв ненаситних!

—   Могутку, не вбивай матері!.. Змилуйся над собою!.. Краще візьми її силу!..— загула юрба.

Свенельд нічого не розумів. Проте всі його мечники притихли, поховали очі, опустили додолу руки. За Могутою ніхто й кроку не рушив.

Могута став перед Велиною, яка залізла під піч, і по його щоках текли сльози. Руки тряслись, спину обдавали гарячі хвилі. Хотів щось промовити, але губи його кривились від плачу, як у дитини.

—   Ма-а-а...— ридаючи, він схилився на держак вил.

Обличчя Велини було сіре. Її син, її надія, її Могута не подавав їй руки. Він тільки хоче порятувати її душу, убити тризубими вилами, щоби Пек не вкинув її душу у киплячу смолу. Але ж чи знає, що за цей рятунок її душі сам вічно горітиме на тому світі?

—     Могутку... Пощо так робиш?

—     Мамо, хоч на тому світі хай буде тобі добре!..

—   А ти? Ти ж занапастиш свою душу, сину... Візьми краще мою силу. Віддячиш людям добром. Візьми! Нехай хтось інший мене... вилами... Поклич мечників!

Могута трясся від плачу, рвав на грудях сорочку. А люди з подвір'я вже підступили до дверей і просили Могуту подати матері руку, щоб узяти її силу.

Свенельд лютився. Що вони там лемент здійняли? Чого його мечники сахаються і бояться зайти в хату?

—   Гей, що — всі боягузи у моїй дружині? Не можуть відьми порішити? Сміливі тільки на кабанців! Що — немає хороброго воя?

І враз до дверей метнувся з мечем Мстиша Свенельдич. Плечима розштовхнув людей і