Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Бо грім загримів

і дев'ятий упав

У пекло, в геєну вогненну!

...Звичайно, це гріх.

Та мені з голови

Не йдуть все думки неподобні:

Побуть би

десятим

у тої вдови,

А там — хоч і в пекло, в безодню!

Іван Немирович

«СЕЛЯВУХА»

Останній лірико-драматично-трагедійний лист поета до своєї зрадливої коханої

Що ж, ніщо у світі цім не вічне,

Як і ми, як наші почуття...

Зрадивши, ти кинула цинічно:

— Селяві,— таке, мовляв, життя.

Все святе, велике і достойне

Розтоптала.

Й сталося страшне:

Вдарила, немов бика на бойні,

Тобто прикандичила мене.

Ані милосердя, ані знижки

На минуле — бац по голові!

До легкої все звела інтрижки:

Погуляли, й досить — селяві.

...Як мені на серці важко й тоскно,

Мов котяра кігтями шкребе.

Адже все те я сприймав серйозно:

Розумієш, я любив тебе.

Називав «красуня», «фея», «мила»,

Як, мабуть, закохані усі...

Скільки гонорарів полетіло —

Подарунки, ресторан, таксі...

Чесно я платив за щедрі ласки

І за поцілунки вогневі.

Тільки не подумай щось, будь ласка,

Я ж не скупердяга... Селяві.

І хоч знав, обожнюючи палко,

Що порожня, легковажна, зла —

Грала ти під_інтелектуалку,

Бо ж ніколи нею не була,—

Але я — поет культурний, чемний,

Тож банальні мислі, не нові

(Щоб тобі зробити щось приємне)

До небес підносив. Селяві.

Селяві... Бо уклепавсь по вуха,

Жив в чаду оманливих надій...

Що ж, прощай, нещасна селявухо,

Нездійсненний ідеале мій...

О, хотів уже поставить крапку,

Дописавши вірша до кінця,

Та згадав іще пухнасту шапку —

Дорогу, з блакитного песця.

Обійшлась вона у циклик віршів,

А якщо на гроші — сотні в дві.

Тільки сказано це так, між іншим,

Я ж не жмот якийсь там... Селяві.

Ти радала, буду лити сльози.

Не надійсь — не дійде до плачу.

Перейду з поезії на прозу

І ліричну повість упечу.

Бо якщо сказать не фігурально —

Думочка з'явилась в голові:

Я ж моральні (і матеріальні!)'

Збитки компенсую. Селяві.

А не вийде повість — інший внесок

Дам в літературу, далебі:

Настругаю збірку гуморесок

З віршів, що присвячував тобі.

Станіслав Павловський

АНТИГРАВІТАЦІЯ

Виглядаю у вікно — волосся сторчма стає. Ще б пак! Балкон на сьомому поверсі будинку, що навпроти, завис у повітрі! Ще й погойдується, мов човен на воді...

Вискакую на вулицю. Там уже зібрався чималий гурт. Люди дивляться вгору, показують на балкон, на стіну, від якої він одірвався.

— Пожежників викликали? — спитав якийсь молодик в окулярах.

Мій сусіда, людина трохи грубувата, особливо з тими, хто в окулярах, обурюється:

— На біса ті пожежники? Хіба щось горить?

— Та... У них драбини...

— Ні! — авторитетно заявляє чоловічок під парасолькою.— Пожежники зайві. Це експеримент. Антигравітація!

Останнє слово він мовив так смачно, ніби пивка під тараню ковтнув.

Хтось побіг телефонувати до Академії наук.

— Дивіться, оно винахідник! — показала пальцем дівчина.

Усі напружили зір, але винахідника не побачили. Над балконом тріпотів клапоть смугастої піжами.

— А що вона за одна, ота антигравітація? — почулося із задніх рядів.

— Це, товариші, коли речі втрачають свою вагу,— пояснив чоловічок під парасолькою.

Натовп зітхнув, а продавщиця з найближчого гастроному заголосила:

— Нічого не важать? А як мені працювати? На біса такі винаходи! Це ж сісти — раз плюнути!

— Отож-бо! — втрутилася бабуся.— Без чорта тут не обійшлося.

— Давай без дурману! — застеріг мій сусіда.— Який там чорт?

— Рогатий, на тебе схожий,— пояснила бабуся.

Я зареготав.

— Отак завжди! — почулося за спиною.— Кому горе, а кому смішки...

Я швиденько вибрався з гурту. Балкон так само погойдувався у повітрі. Клапоть піжами зник, натомість з'явилося сполотніле обличчя господаря. Він показував на когось внизу. «Невже на двірничку?» — обпік мене здогад. Я наблизився до неї — якраз шурхала мітлою.

— Бачили, до чого наука дійшла? — почав обережно.— Відчуваєш гордість за наших людей!

Огрядна жінка скривилася:

— Яка наука? У людей балкони як балкони, а той харцизяка з сьомого поверху ящики з розсадою на поручні випер, От я йому й наврочила...

— Ви! — скрикнув я.— Ви... таке... можете?

— Пхе! Тільки й того, що сказала: «А бодай би обірвався твій балкон разом з тобою!»

...Коли виконроб запитав, чому я запізнився на роботу, я розповів йому цю історію. І, уявіть собі, він не повірив!

Михайло Пальчик

ДОБРОПОРЯДНИЙ СУСІДА

I

Шановні громадяни судді! Те, що я почув з вуст подружжя Маслюченків, не тільки приголомшило мене, а й... На слова не здобудуся від обурення! Де ваша совість, громадяни Маслюченки? Що таке? По суті? Можна й по суті, шановні громадяни судді.

Маслюченки скаржаться, що я, Потилиця, не впускаю їх у ванну. Брехати не буду: коли проявляю негативи, то не впускаю. А як же я можу впускати? Щоб плівка засвітилася? Думати треба, громадяни Маслюченки! І нічого в двері ванної тарабанити, сусідів з дев'ятої квартири на поміч кликати. Скільки ви не тарабанили б — не достукаєтеся. Це я авторитетно, в присутності шановних громадян суддів заявляю. Ванна така ж моя, як і ваша. Тобто спільна. Де ж, як не у ній, мені розмістити фотолабораторію? На дахові будинку, чи що? Годинами, кажете, проявляю? Буває, що й годинами. А яке вам до того діло?

Шановні громадяни судді! Старі меблі я справді повиносив на кухню. Бо нові купив. Був би у мене сарайчик, то на кухню, звісно ж, не виносив би. Але ж його немає! І кожному зрозуміло, чому немає. Не в селі, а в місті живемо. Шашіль старі меблі поточив? Прикусіть язика, громадянко Маслюченчиха! Я за ті меблі, може, півдачі збудую, якщо знайду на них вигідного покупця.

Громадянам Маслюченкам навіть мій холодильник заважає. А де я його подіну? Свою частину коридора я так завантажив ящиками з картоплею, буряками і морквою, що боком поміж ними протискуюся. От і змушений був сусідів потіснити, трохи площі у них запозичити. Були б ви, громадяни Маслюченки, свідомими людьми, то звернули б на це рівнісінько нуль уваги. Свідомість же у вас, пробачте, не ночувала. Що, що? Холодильник загородив до кімнати прохід? Не смішіть мене, бо впаду! Я не одну сім'ю з квартири вижив... кхе-кхе!.. на цій