Читати книгу - "Володимир"

- Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по локону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.

- Мертвим - прощення й тлін, живим - життя, - промовив князь Володимир. - Але що це? - занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров'ю.

Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.

І раптом двері розчинились, їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.

- Зрада! - кричали вої. - Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це - свіони, слуги Регволда, а вела їх змія - дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і у бійницю разом з ними.

Воїв біля стравниці ставало все більше й більше - одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:

- Скарати головників!* (* Головний - убивця) Смерть убійниці! Смерть! Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-евенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв'язані за спиною руки.

- Смерть їм, смерть! - волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:

- Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!

6

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці - висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею - зухвалою, сміливою.

- Ти велів привести мене сюди, - промовила Рогнедь. - Говори, я слухаю.

- Так, я велів привести тебе сюди, - відповів їй Володимир, - бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. - Він хвилинку помовчав і додав: - Не думай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, - вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя... Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

- Навіщо ж ти тоді, - зухвало крикнула вона, - вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб - так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити - убий ти мене сам...

Князь Володимир посміхнувся.

- Я вислухав тебе, але не розумію, чому мушу вбивати?

- Ти впився кров'ю і прийшов по дань, - почала вона. - Ти - син рабині і сам трел* (* Трел - раб (швед.) - уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе - це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити - око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.

- Ти зухвала й горда, Рогнедь, - сказав їй Володимир і презирливо додав: - Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.

Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.

- Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию...

- Я бачу, ти смілива...

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.

- Слухай, Рогнедь, - по дуже довгій хвилині сказав він. - У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною... Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти - моєю жоною... А далі що сталось, Рогнедь, - твій батько і брати вбиті, - що мені - ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась - віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась - хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.

- Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.

- Чуєш, Рогнедь, - голосно промовив він, - вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, - не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській - живи тут, слово князя - закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків - дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь,