Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Про свою діяльність в той час скромно писав: „Вступив до загону Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав газетку „К оружию!”, чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був кулеметником”[304]. Революційний запал, готовність до самопожертви, безстрашність, чесність, щирість, притаманні Г. Пятакову, Є. Бош, М. Лебедєву (останні теж з „лівокомуністичних” міркувань разом з Ю. Коцюбинським та С. Бакинським 5 березня залишили пости народних секретарів в уряді радянської України) стали складовою частиною хай тимчасового, але ж успіху у відпорі німецько-австрійській навалі на Полтавській дільниці фронту (щоправда такі успіхи були в той час поодинокі, нездатні істотно вплинути на загальний перебіг подій).
В консолідації антиінтервенційних сил певну роль відіграв ІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня в Катеринославі. На той час австро-німецькі війська окупували більшу частину Правобережжя й стрімко просувались вглиб республіки. З 1200 делегатів більшовиків було лише 401. До них примикали 27 лівих українських соціал-демократів. Найчисельнішою виявилася об’єднана фракція російських і українських есерів — 414 голосів. Їх підтримували 13 українських соціал-демократів. 90 чоловік були безпартійними. Решта представляли менш впливові політичні партії й табори.
Затаврувавши дії урядів Німеччини, Австро-Угорщини й Центральної Ради, які знищували владу рад, владу трудящих, делегати закликали народ до нещадної війни з окупантами, поневолювачами. „З’їзд, сповнений непохитної рішучості відстоювати священну справу революції, постановляє, — говорилось у схваленій спеціальній резолюції, — що делегати після повернення на місця повинні підняти села й міста і створити могутню Робітничо-Селянську Червону Армію, могутню революційним духом і пролетарською свідомістю”[305].
Разом з тим, делегати мали виробити непросту лінію поведінки в умовах. коли слід було рахуватися не лише з фактом реалізації Брестського договору, підписаного Центральною Радою, а й з умовами миру, досягнутого 3 березня 1918 р. з Центральними державами радянською Росією.
За договором уряд РСФСР зобов’язувався визнати Центральну Раду, заключити з нею мир, припинити будь-яку агітацію проти Центральної Ради, партій і організацій, що її підтримували, вивести з України війська і червоногвардійські загони, розірвати федеративні зв’язки з Україною[306].
Тому ІІ Всеукраїнський з’їзд рад вирішив оголосити радянську Україну самостійною державою, щоб не дати Німеччині жодного приводу звинуватити РСФРР у порушенні досягнутих у Бресті угод, у будь-якій причетності до збройних акцій проти окупантів, перебрати на себе всю відповідальність за продовження військової боротьби.
Водночас делегати, подолавши спротив „лівих комуністів”, схвально віднеслися до виходу з війни радянської Росії, вітали досягнутий мирний перепочинок, визнали його життєво необхідним для збереження бази міжнародної соціалістичної революції[307].
Ухвалені всеукраїнським з’їздом рішення були по суты ыдентичними з виголшеною 16 березня 1918 р. на засіданні IV Всеросійського з’їзду рад декларацію ВУЦВК і делегації рад України. „Ми, як представники однієї з частин Російської Федерації, — підкреслювалось у документі, — не можемо висловитись проти ратифікації розбійного „мирного” договору, незважаючи на те, що саме нас, українців, він б’є більше всього, вириваючи Україну проти волі українських селян і робітників з живого тіла Російської радянської федерації.
…Ми не зраджуємо наших російських товаришів, вимушених під тиском сумної необхідності розірвати федеративний зв’язок з нами і надати нас власним силам у нашій відчайдушній боротьбі з українською і міжнародною реакцією, що її підтримує.
…Нехай в [цій] тяжкій боротьбі ми будемо одинокими формально — серцем і ви [і] всі істинні соцалісти всього миру з нами… Ми змушені проститися з вами, але не назавжди, сподіваємося, не надовго. Настане час, коли в результаті впертої боротьби і неминучої, звичайно, перемоги українського, російського і світового пролетаріату ми знову будемо членами єдиної соціалістичної федерації”[308].
ІІ Всеукраїнський з’їзд рад обрав Центральний Виконавчий комітет рад України, головою якого став В.Затонський, а на чолі уряду був пере затверджений М.Скрипник{15}.
Однак уже через кілька днів керівні органи більшовиків змушені були евакуюватися ще далі на схід — у напрямку Таганрога, оскільки наступ австро-німецьких військ продовжувався, доводилося здавати пункт за пунктом.
Правда, з перенесенням воєнних дій в пролетарські райони Лівобережжя спротив окупантам зріс за рахунок сил, додатково мобілізованих до Червоної армії. В Катеринославі до кінця березня 1918 р. у добровольчі формування вступило близько 3 тис. чоловік, в Олександрівську — 1,5 тис. У Харкові за короткий термін були сформовані й відправлені на фронт три піхотних полки, кілька загонів.
Однак для успішних оборонних боїв цього було явно недостатньо, хоча темпи захоплення східних теренів України помітно уповільнилися. Та й у вже зайнятих містах окупанти не почувалися безпечно. Так, 20 березня проти загарбників піднялися робітники Херсона, а через 2 дні — робітники Миколаєва[309].
Уряд радянської Росії, не маючи змоги надавати відкриту допомогу трудящим України в нерівній боротьбі, окрім моральної підтримки, вдавався до деяких нелегальних акцій. Загалом же у стосунках між двома радянськими республіками після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад виникло чимало неясностей.
***
Для інформації про рішення з’їзду, а також для досягнення домовленості про форму взаємостосунків між РСФРР і Радянською Україною у зв’язку з підписанням Брестського миру і австро-німецькою окупацією України 26 березня 1918 р. було ухвалено направити до Москви Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату[310]. У спеціальному мандаті значилося:
«Іменем Української робітничо-селянської Республіки.
Робітничо-селянський уряд України — Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради Робітничих, селянських та солдатських депутатів та Народний Секретаріат Української Народної Республіки уповноважує Надзвичайне Повноважне Посольство декларувати самостійність Української Світської Федеративної Республіки перед Урядом Російської Світської Федеративної Республіки і вести переговори з Радою Народних Комісарів відносно заключення договору між обома Світськими Федераціями — Російською та Українською.
Надзвичайне повноважне посольство складається з Голови Народного Секретаріату, Народного Секретаря Закордонних Справ Миколи Олексійовича Скрипника, народного Секретаря Внутрішніх Справ Юрія Михайловича Коцюбинського та Народного Секретаря Освіти і Міжнаціональних Справ Миколи Явтуховича Врублевського. Вищезазначені члени Надзвичайного Повноважного Посольства мають право від імені Робітничо-Селянського Уряду України складати заяви та підписувати договори, обов’язкові для держави Української»[311].
Слова в мандаті звучать досить гучно, навіть урочисто. Та в житті все було не лише значно прозаїчніше, а й часто просто безпорадніше.
Чимало зусиль коштувало, зокрема, документально оформити той же мандат. В умовах поспішної евакуації неможливо було відразу знайти голову ВУЦВК В.Затонського, потім печатку вищого органу державної влади УСРР, з приводу чого М.Скрипник і Г.Лапчинський (тоді тимчасово виконував обов’язки головного писаря Народного Секретаріату) затіяли безрезультатне листування[312]. Комендант Таганрога не мав можливості знайти для повноважного посольства потяга і певний час погоджував з В.Антоновим-Овсієнком питання про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.