Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

то відразу б спрацювала сигналізація і їй би зняли бали! Геро мало що пробувала в реальному світі, а тепер, щоб вижити, їй доведеться вивчити усе відразу. Водночас Джордж розумів, що Геро може бути й іншою: він побачив це тоді, коли вона спробувала захистити Бульцмана від тигра. Значить, і на дерево вона зможе видертися.

— Ага, і з Бульбашки ти ніколи не виходила, і під час грози не літала, й інжиру не їла, і через болото не ходила, і з тигром не билася! — сказав Джордж. — Ти все це робила, Геро! І це теж зможеш. Уяви, що це віртуальне заняття з гімнастики!

Аттікус зліз і схилився з гілки, простягнувши їй руку.

— Хапайся! — гукнув він.

Геро насторожено глянула на його заляпану руку, і Джордж здогадався, про що вона думає: про підступних бактерій та мікробів. Але, подивившись на її руку, він побачив, що та не надто чистіша. Тигр позаду лячно загарчав — Геро вхопилася за руку Аттікуса, підтягнулась і вилізла на дерево. Джордж тут же подерся за нею, підсадивши її на вищу гілку.

Але цього разу затримка зіграла на користь тигрові, а не Джорджу. Розлючений звір вмить опинився під деревом, заповзявшись не дати хлопцеві вдруге втекти від його лап. У погоні за смачним обідом тигр кинувся на дерево. «О ні! Тигр вміє лазити по деревах!» — нажахано подумав Джордж. Вчепившись кігтями за стовбур, звір швидко поліз угору — Джорджеві це зовсім не сподобалося.

Над його головою відчайдушно дерлася Геро, а попереду неї — Аттікус.

Тигр ляснув лапою по гілці, щоб скинути здобич на землю.

Джордж встиг перелізти на сусідню гілку, але тигр таки шурнув гострим кігтем по його нозі — прорізав скафандр і роздер шкіру.

— Ай! — тихо зойкнув Джордж, щоб його ніхто не почув. Нога сильно заболіла, але треба було дертися вище. Тигр щосили намагався вибратися на гілку.

— Тигр лізе за нами! — заверещала Геро, глянувши вниз.

Джордж чув його важке дихання у себе за спиною.

— Сюди! — Аттікус доліз до найвищої гілки і, мов птах, перескочив на сусіднє дерево.

Геро — не може бути! — перестрибнула слідом за ним. Через роздерту ногу Джорджеві не вдалося стрибнути так само спритно, як вони, але він встиг ухопитися за нижчу гілку. Аттікус і Геро вже зникли в густій кроні. Джордж, виснажений і поранений, пірнув у листя слідом за ними. Він чув, як позаду ричить розлючений тигр, від якого вислизнула здобич. Більше шансів у звіра не було — горішні гілки не витримали б його ваги.

Опинившись у затіненій кроні, Джордж побачив попереду майстерно замаскований місток, натягнутий між деревами.

— За мною! — скомандував Аттікус і ступив на місток. Той був зроблений із міцних галузок, скріплених товстими мотузками.

— Що це? — вражено запитав Джордж.

— Дорога, — гордо відповів Аттікус. — Наші проклали такі містки по всьому лісу, щоб ми могли спокійно пересуватися. Вони дуже легкі, й такі звірі, як той тигр, на них не втримаються.

Він стояв, чекаючи на Джорджа з Геро.

— А він безпечний? — запитала Геро, з підозрою дивлячись на місток, який погойдувався туди-сюди.

— Точно безпечніший за побачення із шаблезубим тигром! — відповів Аттікус. — Або з Мисливцем за дітлахами.

— Ким-ким? — перепитала Геро.

— З одним лиходієм, якого ми перехитримо, — сказав Аттікус.

— Ага! — бадьоро відповіла дівчинка.

Схоже, їй це починає подобатися, здивувався Джордж. Він згадав Бульцмана, який теж тримався бадьоро тоді, коли від нього цього найменше чекали. Йому стислося серце. Я не втрачу Геро, сказав він собі. І проведу її туди, куди треба. Але його турбувала одна думка.

— А звідки тут взялися шаблезубі тигри? Я думав, що ми в майбутньому, а не в минулому!

— Їх виростили в лабораторії із заморожених ДНК, які викопали із землі, — пояснив Аттікус. — Ще у давні часи. Та коли науку заборонили, а всі лабораторії позакривали, звірі повтікали й оселилися в лісі.

— Сорі, але все було зовсім не так! — втрутилася Геро.

— А ти звідки знаєш? — запитав Аттікус.

— Моя опікунка — міністерка науки в Едемі, — сказала Геро, явно сподіваючись, що Аттікус буде вражений, коли це почує. — Тому я знаю, що кажу.

Аттікус з підозрою подивився на Геро.

— Тоді що ти робиш тут, у Болоті? — запитав він. — Якщо твоя опікунка така крута тітка, що ти забула в лісі?

Джордж вирішив усе пояснити.

— Ми не шпигуни, — сказав він, згадавши, про що йому колись казав Бульцман. — Ми звичайні діти, які загубилися в Болоті. І нам потрібна твоя допомога.

— А куди вам треба? — запитав Аттікус.

— В Альбу, — відповів Джордж.

— У Чудесну академію, — тієї ж миті сказала Геро.

— Я бачу, ви самі не в курсі, куди вам треба, — Аттікус зміряв поглядом їх обох.

— Ні, — зніяковіло відповів Джордж. — Не в курсі...

Він думав, що Геро щось заперечить, але, зиркнувши на неї, побачив, що та киває головою.

— Це найдивніша подорож у моєму житті, — зізналася вона Аттікусу. — І, по-моєму, Джордж уявлення не має, що робить.

Джорджа зачепили її слова, адже він уже двічі врятував їй життя. Та все ж Геро мала рацію. Він гадки не мав, що робить і куди йти далі. Крім того, він погано почувався. Паморочилося в голові й трохи нудило.

—