Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Почуваючи за собою провину, дівчина запропонувала:

— Хочете, я вас підвезу.

— Невже ти спустишся до того, щоб потратити час на ветхий мотлох, подібний до мене? — уїдливо мовив старий, вичавлюючи посмішку.

Маріці було неприємне його баламутство. Вона сумно мовила:

— Я ж не навмисно. Вибачте мені.

— Вибачити? Скажи це моїм старим кісткам, які ниють так, що я не можу ступити й кроку. Навіть якщо ти відвезеш мене додому, легше мені не стане, — бурчав і далі старий.

— Може, відвезти вас до лікаря? — запропонувала дівчина.

— Лікар тут не допоможе. Та я розкрию тобі секрет. Тут неподалік є цілюще джерело. Самому мені туди не дістатися. Відвези мене туди, а на віддяку за це дізнаєшся, де брати живу водицю.

— Я вас і без усякої плати відвезу, — жваво відгукнулася Маріка.

— Значить, вирішили, — кивнув старий.

Маріка щось шепнула коневі, й той опустився на коліна, щоб старому зручно було забратися на нього.

— Ти вмієш говорити з кіньми? — старий пильно подивився на юну супутницю.

— Я виросла в таборі. Немає такого цигана, який не міг би домовитися з конем.

— За одягом не скажеш, що ти циганка.

— Я давно не живу в таборі,— мовила дівчина, допомагаючи незнайомцю здертися на коня.

Без поводів йому доводилося триматися за гриву двома руками. Посох явно заважав старому, і Маріка запропонувала:

— Давайте я потримаю посох. Вам буде зручніше.

— Не чіпай. Я впораюсь і сам, — різко осадив її старий.

Маріка подивилася скоса на посох і сперечатися не захотіла. Річ була дорога, з набалдашником зі слонової кістки, з позолотою. Посох ніяк не в'язався з простим одягом мандрівника.

Дівчина поплескала коня по загривку і скомандувала:

— Но-о!

Старий добре знав тутешні місця. Він запропонував звернути із проїжджої дороги, щоб скоротити шлях. Вони поїхали лісом. Чистий і рідкий, він аж ніяк не нагадував хащі, які траплялися поблизу замку Агнеси. Сосни стояли рядами, буцім навмисно посаджені дбайливим лісником. Поруділа торішня хвоя встеляла землю і притишувала цокіт копит, мов килим.

Незважаючи на доглянутість лісу, навколо не було жодного поселення. Лиш одного разу подорожні перетнули розбиту возами вибоїсту колію. Вони майже не розмовляли. Здавалося, старий дрімає, звісивши голову на груди, й тільки придивившись, можна було помітити, що він уважно вивчає свою юну попутницю.

Маріка йшла збоку коня, час від часу гладячи його по шовковистій гриві. В голову лізли різні думки. Чи зуміє вона вчасно відшукати місце, куди припливе човен? Чи ждатиме Прошко, коли дізнається, що її відправили до школи? Раптом вона не встигне? Що тоді?

Маріка труснула головою й усміхнулася, щоб відігнати нав'язливі тривоги. Який сенс непокоїтися про те, що ще не сталося? Час від часу дівчина поглядала скоса на старого: чи він не заснув, бува, остаточно? Вона тримала напрям за сонцем, та все ж було б непогано переконатися, що вони не збилися з дороги.

Поступово шлях почав підійматися вгору. Старий стрепенувся й сів рівно.

— Чи далеко ще? — запитала Маріка.

— Ні, скоро приїдемо.

— Як називається це місце?

— Вересовий пагорб. Запам'ятай цю назву.

— А чим він знаменитий?

— Поки що нічим, але може статися, що про нього складатимуть легенди, — посміхнувся старий.

— Через джерело? — запитала дівчина.

— Можливо, — загадково відповів незнайомець.

Ліс поступово все густішав. Між деревами розрісся чагарник і розкинули свої опахала папоротники. Подорожні вийшли на стежку. Вона, ледве помітною линвою, вилася поміж дерев, усе більше підіймаючись угору. Несподівано стежка різко звернула вбік і пішла вздовж великого яру.

Посеред лісу утворилася глибока впадина, буцім велетень викопав тут яму і забув про це. Схили яру були крутими, та й за них умудрилося зачепитися насіння. Там у величезній кількості росли трави, рябіли лілово-жовті острівці братків і яскравими ліхтариками світилися кульбаби. Природа не терпить марнотратства. Родючі землі мусили давати життя.

Тільки одна майже прямовисна стіна лишалася голою. Її поцяткували отвори гнізд стрижів. Птахи із задерикуватою сваркою стрімко носилися над яром.

Красивий мирний пейзаж вселив у Маріку незрозумілу тривогу. В душі дівчини зародилося передчуття, буцім тут має статися щось жахливе. Перед її очима раптом виникло страхітливе видіння, мовби ґрунт під ногами ходить ходуном. Груддя землі та глини оповзнем сунуть униз, знищуючи на своєму шляху квітковий килим, руйнуючи пташині гнізда. І стрижі кричать так тужно і пронизливо…

— Ти що, заснула?

Невдоволений окрик старого змусив дівчину прийти до тями. Маріка, на своє полегшення, побачила, що стоїть на твердому ґрунті, а землетрус — усього лиш плід бурхливої уяви. Дівчина спробувала відігнати від себе погані думки, але неспокій не проходив.

— Допоможи мені спішитись, — наказав старий.

Дівчина подивувалася, наскільки його манера розмовляти не в'язалась із виглядом мандрівника. Він не просив, а повелівав, буцім звик, що всі мають йому підкорятися. За час, що вони провели разом, між ними так і не виникло симпатії.