Читати книгу - "Змій"

Ми знаємо, як звати цю жінку, так? Але він бачить лише те, чим вона є, а не ким вона є, і не може навіть змусити себе звернутися до неї.

— Курва! — видихає він, не маючи на разі нічого дотепнішого.

Вона робить кілька кроків до нього, і він намагається випростатися в повний зріст, хоча важко набути гідної статури, коли з твоїх штанів тече вода каналу.

— Селудина шльондра! — додає він. — За це твоя фігура помре.

— Я так не думаю, — відповідає вона. — Украсти у вас реліквію було лише частиною сьогоднішньої роботи.

— Цього не вистачить! Ти програєш.

— Я не знаю, чи переможу я, чи Фальєре поб'є мене в останній розборці. Але в чому я впевнена, так це в тому, що участь Контаріні цієї ночі закінчилася, і вам ніколи не бачити вищої ліги Дому Ігор. Я не люблю, коли гравці зловтішаються зі здоланих ворогів, але у вашому випадку я прийшла не зловтішатися, а щоб стати свідком. Мені натякнули, сильно натякнули, що Дім Ігор здає карти нерівно. Моя фігура слабка, і хоч я не можу порівняти свої карти з іншими, не знаю, що їм дісталося, я... не впевнена, чи дійсно їм так пощастило, як я вважаю. Тому я хотіла побачити вас, стати свідком цієї миті, і запитати себе: чому ви? Або: чому Контаріні? Або ж і перше, і друге. Чому Дім Ігор бажав бачити у вищій лізі таку підлу істоту, якою, вочевидь, є ви? Яка їхні мета? Чому ми граємо цю гру? Я впевнена, що ви не маєте відповіді. Ви — фігура; і я, можливо, теж. Але завдяки тому, що я вас побачила, колись, можливо, я буду ближчою до відповіді на своє питання.

Вона припиняє говорити, а він раптово швидко рушить до неї, піднімає руку, захеканий, ніби хоче схопити її за горло. Про що він думає? Чи може він уявити собі, що вбиває її — він з таких? На нашу думку правда в тому, що він узагалі не може думати, і це просто тварина, бездомний пес у його душі, що зараз тягне пальці до її шиї.

Але вона навіть не здригнулася, і він, побачивши її нерухомість, вагається, їхні подихи перетинаються: його — швидкий, її — повільний, очікувальний. Два правила були дані гравцям, і він їх згадує.

— Наважишся? — питає вона, і він завмирає на місці. — Посмієш?

Схоже, що ні.

Він прибирає пальці; змушує тремтливі руки опуститися.

— Ви не гравець, — зрештою видихає вона. — Гравець би ніколи не впав так низько. Це добре. Саме це я і хотіла знати. Це означає, що Дім Ігор робить так, щоб виграв Фальєре.

— Це все ніщо, — каже він. — Єпископи стоятимуть за нас.

— Ні, — відповідає вона. — Я так не думаю.

Сказавши це, вона розвертається, і він дивиться, як вона йде.

Сьогодні небо червоніє.

У будь-якому місті пожежа — це катастрофа, але у Венеції! Тут так багато будівель, так щільно одна до одної, стільки деревини, яка лише чекає, коли її запалять.

Але вогонь не поширюється, бо будівля, в якій він розпочався, відокремлена своїм статусом від багатьох інших, а води поруч вдосталь.

«Не слід було Патріархові мати такий гарний палац, — каже собі Жриця, дивлячись понад водою на полум'я. — Як багато ми забули. Як плакав би Христос, якби побачив нас зараз».

А вранці Патріарх Венеції пише лист до свого доброго друга, абата Падови, який, ми можемо припустити, продав свою душу жінці в білому і став картою, що зветься Верховний Жрець, і за що? За обіцянку секретів і благ, цінність яких, як ми одного дня побачимо, не переважує необхідної жертви.

Хай там як, саме йому пише Патріарх, розповідаючи про пожежу, що поглинула його славетний палац, і про втрачені безцінні скарби! Золото плавилося у вогні, фарби здіймалися пухирями на полотнах, обличчя святих знищені, стародавні візантійські символи обернулися на попіл, трояндова вода закипіла, а скло потріскалося й перетворилося на пісок — трагедія, трагедія та мерзенність, і навіть гірше — набагато гірше! Чи можуть дійсно церкви Венеції дозволити собі водночас і будувати релікварій для цього «ліктя святого Симона», якщо це не підробка... (Що це за нове питання? — дивується абат. — Відколи когось турбує справжність?!) ... і відбудовувати дім Патріарха?

Паніка серед духовенства, паніка в Сенаті. Ситуацію ще можна врятувати, вибори досі можна виграти, але ось з'являються Анджело Селуда та Оріо Фальєре, і хоча вони вороги, суперники в боротьбі за корону, але обоє чують кров і здається — лише впродовж ранку та дня — що вони безслівно єднаються.

«Зиск від будівництва релікварію сильно перебільшено, — шепоче Селуда. — Контаріні вас усіх дурив, користався