Читати книгу - "Тіні наших побачень"

Я розумів, що йде не вона, а поволі помираю сам, розстеляючи собі постіль у потускнілій безодні її тимчасового притулку... Дивився у віддзеркалення смутку в її очах — вони відображали знайому самотність і непохитну впевненість у наступному кроці.

Коли вона востаннє переступила поріг моєї домівки, я перш за все закурив сигарету. У моїй несвідомо ­прокуреній пам’яті безупинно крутилися два епізоди: як вона заходить до моєї кімнати та як виходить із неї. З лівої ноги — на удачу. Наразі я не міг визначити для себе, чого хотів би більше: щоб вона з чистої сторінки зайшла чи щоб ніколи не приходила взагалі.

Завдяки білявці я збагнув одну істину: люди постійно шкодують про те, що сталося, і мріють про незвідане. Та, навіть проводячи дюжини самотніх ночей, засинаючи в обіймах холодної подушки, Джулія ніколи не шкодувала ні за часом, ні за людьми. Усе правильно. Зазвичай ми сумуємо не за людиною, а за почуттями, які вона подарувала.

Годинник пробив північ. Я не спав уже понад добу і нарешті вирішив провітрити кухню, що смерділа картоплею та сигаретами. Вдихнувши краплю самотності, я на крижаному вікні сухими потрісканими пальцями намагався відтворити її риси. Невдача. Притулився до батареї та спробував зігріти свої руки. Сидів непорушно, вдивляючись у незвідану далечінь картини, що вже два роки непомітно висіла в кімнаті. На ній зображено старе судно, що от-от, знівечене ударами бездушної грози, залишиться уламками у спогадах, мов почуття, що розбиваються міцними хвилями п’янкої байдужості.

Я зробив паузу. Зволожив обличчя, вкотре закурив і став далі виглядати істину на малюнку. В моїй уяві вирувала гроза, що зазвичай розпочинається з легкого вітру, який, удаючи друга, допомагає зді­йняти парус. Найголовніше — надто йому не довіряти, адже вже наступного епізоду можна зіткнутися із цунамі, що не залишає шансу на порятунок.

Уся суть змальованої катастрофи в тому, щоб за мить до краху побачити проблиски сонця, що наполегливо прориваються на бекґраунді композиції... У моменти відчаю нам необхідно бачити це світло, яке дає зрозуміти, що життя існує після, а руїна — це можливість розпочати все спочатку. Адже гроза рано чи пізно вщухне, вгамується море, і прокинеться ранок, у плавання вийдуть нові кораблі, а самотність... Самотність ніколи не потрібно сприймати як належне. Самотніми не народжуються. Ми стаємо самотніми лише тому, що віддаємось не тим людям, обираємо неправильну палубу.

У пачці не залишалося сигарет, тому я допивав залишки вина, час від часу тер зіниці, а коли сили вже покидали мене, в око впала її монетка... Від побаченого спочатку захотілось плакати, а вже за мить я пообіцяв собі її зрозуміти. Пробачити. Забути білявку.

То був містичний символ. Її талісман... Він з обох боків давав безальтернативний вибір — орел... Мовчання, яке раз у раз порушували моє важке дихання та монотонне звучання сталі... Востаннє... Орел. Я закинув монетку і заснув....

Був початок нового місяця. На вокзалі білявки більше не було.

Відень, квітень, 2013

Літак знижувався. За вікном уже ставали ледь помітними будинки, поміж них кружляли вулиці та блукали люди, а ще сотні тисяч життів, сотні тисяч історій.

Я дочекався багажу, пройшов паспортний контроль і піднявся ліфтом до виходу.

Двері відчинилися.

Перед тим як розповідати цю історію, хочу запевнити, що це вже тепер я такий розмірений, із прагматичністю та знанням справи, схожий на трибунальну промову, готовий раціоналізувати на тему людських стосунків. Тоді я таким не був. Добре, що я таким не був. Не шкодую, що став таким, про­йшовши...

Людина захоче піти в будь-якому разі. Питання в тому, чи на той момент буде достатньо чинників, які могли б її зупинити. Мені здається, що суть стосунків у сумнівах. Чоловіки сумніваються, чи люб­лять вони, жінки — чи люблять їх. Усе життя вони намагаються в цьому розібратися.

У певний момент я постановив собі не надто заплутуватися в складних жіночих структурах. Тоді кохання щонайменше не ставитимуть під сумнів. Чи, радше, не буде зайвих подразників для підозр. Ясність — матерія, яка породжує недовіру, як і мовчання викликає зайві запитання. Ми наче запрограмовані на руйнацію, кидаємось у постійні пошуки зайвих знань. Тепер я чітко розумію — інколи краще недоговорити, інколи — недослухати. Мабуть, я слухав тільки те, що вона говорила. А вона рідко говорила про те, що справді відчувала. Однак спочатку все було добре.

Добре — це і є початок. «Добре» — це коли нічого не почалося. Особливо коли не готовий до змін. Особливо коли вони перевертають все з ніг на голову. Здається, відбувається низка подій, які нічим не відрізняються від низки суміжних, сіро-буденних, позбавлених емоцій інших (тобто не своїх, не оцінених). Деякі з них залишаються в пам’яті чи бодай на фотоплівці, декотрі навмисно намагаєшся забути. Зрештою, потім історії перетинаються, відбувається звична (частіше незграбна) сцена, яка через надмір гормонів здається унікальною, несхожою на жодну попередню.

Він намагається вразити кмітливістю, використовуючи заготовані фрази та мініатюри, вона вдає, що чує їх уперше і це справляє на неї неабияке враження. Вона переконана, що йому від неї потрібне лише її тіло, але не зізнається, що сама бажає цього якнайскоріше.

Зрештою, все може бути геть інакше. Вона може бути зрілою жінкою, він — солідним чоловіком. Тому, навчені досвідом попередніх невдач, вони могли б грамотно спрямувати свої стосунки в потрібне річище.

От тільки тим хлопцем був я. Тому інакше бути не могло.

На мені була простенька футболка з національною символікою, протерті джинси (які, як вона зізнається пізніше, тієї ж миті їй захотілося випрати) та досить недолуга усмішка, якій навряд чи можна було відповісти взаємністю. Було надвечір’я — сонце ледь торкалось поверхні океану, — свіже повітря та запах дощу. Тобто сама ситуація схиляла до того, щоб упевнено підійти до неї, схопити за талію, покласти на голу землю, кохатись у ритм її дихання, а потім так само безцеремонно зіп’ястись,