Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Діяти — це бути.

Аркадій сидів на березі моря і жбурляв у воду камінці. Півгодини тому він люто посварився з дружиною і втік з дачі, як був — у капцях та купальних шортах, обізвавши її насамкінець «одеською жлобіхою».

Була третя година дня. Час, коли навіть затяті до засмаги «дикуни» поховались у тіні своїх наметів та парасоль, бо спека стояла нестерпна. Спека, яка тільки раз буває на літо і приходить у першій декаді серпня, у тіні — майже сорок. А вже на сонці... годі й казати.

Він відчував, як під жорстким, ядучим ультрафіолетом напнулася на його спині промаринована сіллю шкіра, як котяться з-під пахв цівки поту, як нудно набрякає жар під волоссям на потилиці. Свіже татуювання, що він його зробив цієї весни на плечі (зодіакальний знак Скорпіона, із почепленим на нього єгипетським «ключем життя» — Анкхом) пекло вогнем і Аркадій, морщачи носа раз у, раз, плескав на нього водою. Короткі хвильки, що ними ледь дихало море, билися прямо біля його ніг, а він сидів на самій смузі прибою, навпомацки вибираючи з піску гладенькі кавалочки піщанику і жбурляв їх чимдалі.

Так просидів хвилин чи не сорок, аж поки не відчув, що йому паморочиться в голові. Навіть не встаючи на повний зріст, він перехилився через коліна і беркицьнувся у море, яке біля самого берегу було досить глибоченьке (ледь не по пояс). Нещодавній шторм вибив уздовж усього узбережжя довгу канаву, за якою починалася мілина, а вже за мілиною піщане дно плавно стікало у морську глибінь.

Затамувавши подих, він проплив метрів двадцять, аж поки животом не торкнувся дна. Тоді підняв голову над водою, заковтнув повітря, перевернувся на спину і, обпершись ліктями об ребристий пісок, влігся на мілині, підставивши обличчя сонцю.

Над південною Україною стояла золота, серпнева спека. У надто блакитне небо не можна було дивитися без захвату у грудях, настільки вражала його могутня глибина, що здавалася навіть неприродною. Ще зелену повінь виноградників вже прорізав передосінній, червоний лист, під яким, мов очі старозавітних красунь, ховалися тьмяні грона винограду, а море вночі гуло і захлиналося салютами світляків, котрі тихо подзвонювали кришталем у піні шампанського прибою, під «охи» і «ахи» палахких метеоритів.

Приблизно така саме спека стояла і дванадцять років тому, у 1986-му, коли він ще майже підлітком приїхав на Кароліно-Бугаз.

Десь близько полудня з тамбура переповненої електрички «Одеса — Білгород-Дністровський» вивалився на платформу «Морська» зовсім молодий, русявий хлопець з рюкзаком у руках. Упіймавши набряклими від поту пахвами трохи прохолодніший за тамбурову задуху морський бриз, він кинув рюкзак собі під ноги і, чекаючи, поки електричка відчалить від перону, намацав у кишені джинсових шортів зв'язку ключів та паперовий прямокутничок — п'ятдесят п'ять карбованців і зворотній квиток до Києва на двадцять шосте серпня.

Коли електричка відбула, він підхопив рюкзака й рушив платформою ліворуч, насвистуючи модну на той час мелодію групи «Модерн шокінг» «Ю май харт, ю май соул». Спустившись хиткими металевими сходами, хлопець попензлював шпалами в той бік, де з-за дерев, потопаючи у зеленій піні фруктових дерев та виноградного листя, визирали дахи і балкончики невисоких радянських «бунгало».

Від платформи до дачі було хвилин десять ходу, і за цей час головою юнака промайнули думки приблизно такого змісту:

«На дачі я буду сам. Родичі приїдуть тільки через тиждень. То непогано б було за цей час познайомитись з якоюсь дівчиною. Непогано б було привести її на дачу і там трахнути. Взагалі, непогано б було трахнути якусь дівчину. А, можливо, знайти якусь тітку, яка б трахнула мене. І, взагалі, непогано б було просто з кимось трахнутись. Бо мені вже сімнадцять років, а я ще ні з ким не трахнувся. Гвалт! Як почитаєш «Комсомольську правду», де пишуть про молодіжне життя, то таке складається враження, буцім всі твої однолітки перетрахалися вже у чотирнадцять-п'ятнадцять років. Брехня! З усіх моїх знайомих тільки Валерка Онищенко каже, буцім трахався. Але щось не дуже віриться, бо він — те ще брехло! Але з ким трахнутись? Кого трахнути? Хрін його знає!»

Далекі родичі Аркадія (двоюрідний брат його батька) мали на косі Кароліно-Бугаз дачу. Хоча «дачу» — гучно сказано. Невеликий клаптик піщанистої землі біля моря, геть засаджений трояндами, виноградом, солодким перцем та помідорами. Всі ці кущі, лози, пагони так щільно перепліталися між собою та дюжиною плодових дерев, що невеличка двоповерхова хібара, або, як її називали, «курінь», в три кімнати з кухнею та балкончиком, повністю потопала у плетиві рясної зелені. Кострубаті, переплетені між собою виноградні лози утворювали природню альтанку, що тяглася від воріт аж до самого будинку, який стояв посередині видовженої ділянки у шість соток. Перед самим будинком, пофарбованим у блакитний колір, розлягався майданчик, викладений кольоровою цеглою та уламками мармурових плит з манюньким колодязем посередині. Вода у колодязі була гіркава, солонувата і придатна тільки для господарських потреб. За питною ходили до артезіанської свердловини.

Проте головною принадою цього місця було море. Лагідне і тепле, воно хлюпалося зовсім поруч. За хвірткою — невисока дамба, що захищала дачу від навали зимових штормів, потім неширока смуга піску, вкрита барханчиками, рідкими травами та розсипами вишеретуваних сонцем мушель, а за нею — пляж