Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Врешті-решт думка фундаторів-істориків Польської та Російської імперій XVI–XIX століть безсумнівно була імперсько-зацікавленою. Інакше б її не друкували. Це незаперечна аксіома.

За свідченням іспанця, у ті далекі роки (1323–1349) до «королівства Львів», а за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства, належали Київ, Пінськ і Сівер (Новгород-Сіверський). Ігнорувати незалежне свідчення не маємо права, хоча російська історична наука подібне заперечувала. Якщо про Пінськ та Сівер вони мовчали, то Київ, за російськими державними фальшивками, або ще з 1243 року «отец родной хан» віддав «суздальському князю Ярославу», або він взагалі підпорядковувався Золотій Орді. Належати до «королівства Львів», за більшовицькими московськими писаннями, Києву заборонялося.

Хоча до XX століття російська історична наука щодо цього єдиної думки ще не мала. Тому церковний історик М.Ф. Берлінський, за підручником якого «История российская для употребления юношеству», 1800 року видання, навчалися студенти ліцеїв та університету, стверджував, і не безпідставно, ось таке в іншій своїй книзі — «Історія міста Києва» (1799):

«Около сего времени (1252 рік. — В.Б.) с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына Великого князя, некоторый доминиканец Иоканиф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря…

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения (1257 рік. — В.Б.)» [134, с. 76].

Той же таки автор — «імперський інспектор Київської гімназії» — писав далі у праці: «1266 (рік. — В.Б.). Данило Романович по смерти своей оставил на Киевском княжении… сыновей — Льва и Романа, из коих первый только был действительным государем…» [134, с. 77].

Звичайно, імперський держслужбовець М.Ф. Берлінський у кінці XVIII століття подавав не свою особисту думку у посібнику «для употребления юношеству», а суто державну, імперську. Як бачимо, Російська імперія в кінці XVIII — на початку XIX століть дотримувалася досить-таки чіткої думки про належність Київського князівства у 1240–1320 роках до володінь Великого Галицько-Волинського князівства, інакше — до князівського роду Данила Галицького. Звичайно, те державне твердження мало під собою джерельну базу, яка стовідсотково збігається із свідченням іспанського мандрівника за його працею «Книга знань про всі королівства…». То вже пізніше Москва вигадала фальшивку та приєдналася до інших польських побрехеньок: про рід Острозьких, Дмитра Дедька, князів Болеслава і Любарта тощо. Інтереси імперій збіглися…

Ще раз хочемо наголосити: землі Київського, Пінського і Сіверського князівств упродовж 1240–1320 років входили до єдиної Галицько-Волинської держави, мали своїх удільних князів і не платили данини Золотій Орді.

Є над чим сьогодні думати українським історикам — відкидати і заперечувати давні незалежні свідчення не дозволяється нікому. Тим більше, що факт фальшування історичного полотна Польською та Російською імперіями — незаперечний.

Описів практичної діяльності продовжувачів славетного князівського роду Галицьких — Дмитра і Данила II в сучасній українській науці фактично не існує, тому її доведеться збирати по крихітках із давніх незаперечних подій та фактів, відкидаючи очевидні польські і російські «доважки брехні».

Із історичних джерел відомо, що у князя Юрія — онука Данила Галицького — було дві дружини. А позаяк князь Юрій 1262 року народження, що засвідчив Літопис Руський, то не виникає сумніву, що у нього від другої дружини були діти, згадку про яких приховала польська історична наука. У рік смерті першої дружини Великого князя Юрія (1293-ій) йому було тільки зі рік.

Тому його старший син від другої дружини, за даними родовідних книг ХV–ХVІ століть [часи життя князя Костянтина (1470–1530)] та поминальника Києво-Печерської лаври, Дмитро був 1300–1303 року народження. Це підтверджують Деякі історичні свідчення, як-от: «князь Данило з Острога» 1340 року брав участь у львівському протистоянні з польським королем Казимиром III. Отже, він мав би мати хоча б 17–20 літ, оскільки був сином Дмитра Юрійовича — правнука Данила Галицького. Отож маємо, додаючи свідчення із «Флорентійського Псалтиря» архіву Медічі, що князь Дмитро — «володар королівства Львів» — народився 1301 року, а помер 1383-го.

Князь Дмитро Галицький (1301-1383).

Так ми відновили для історичної науки роки народження і смерті ще одного правнука Данила Галицького — отієї викинутої польською історією ланки українських державців роду Галицьких.

Увівши до офіційної історичної науки таких вигаданих осіб, як боярин Дмитро Дедько, Великий князь Болеслав Тройденович, Любарт Гедимінович, польські хроністи та перші російські дяки-історики були не зацікавлені в описі їхньої діяльності, тому ці історичні особи якось непомітно зникли з поля зору. Послухаємо свідчення:

«Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами» [44, с. 179].

Така ж доля спіткала й вигаданого «львівського боярина Дмитра Дедька».

«Документальною пам’яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, хто хоче їхати в руську Землю», що вони будуть «безпечно проїздити з товаришами до Львова» (1341 р.). Ця грамота єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька… Дедько незабаром зник з політичної арени…» [44, с. 121–122].