Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

— Прошу дуже, — вдавав спокійного Циганєвич, а сам прикидав, чи встигне заскочити у свого вірного «форда», за яким поліційній автівці емеритського віку нема чого гонитися.

Він просто повів полісменів до браги, бо за стіною спіжарні приховався його баский кінь.

— Ти бачиш? — звернувся старий до молодого й до своїх німотних колег. — До чого довели таку гарну господарку! Крім бідонів...

І тут він вчув запах браги. Очі його заблищали, як у хорта, випущеного за зайцем, ніс засмикався, мовби вчув незвичайні пахощі, а ноги підстрибом понесли до дивовижної споруди з усіх можливих посудин. Збишека врятувало те, що слухняні підлеглі гайнули за шефом, полишивши його без уваги.

...Цього разу Циганєвич втікав не від президента Кендела та його вихованців, витискаючи з «форда» усі запаси кінських сил.

«Двічі в одну халепу не втрапиш? Ха-ха! Чого мене понесло чорту в зуби? Тепер вони шукатимуть мене по цілій Америці! Куди ж подітися?»

Якби він знав, що полісмени й не збиралися його наздоганяти, то так би не впадав у нерви. Їх настільки заворожив Збишеків винахід, аж старий прицмокнув:

— От божевільний! Сидів би тут та гнав своє віскі, а ми б його прикривали. І грошенята б мав... Хто з усім цим впорається? Ти? Ти? Ти?

Усі троє його підлеглих кліпали очима.

— Доведеться самому...

Із того часу Фордова школа для молодіжі стала осідком потаємних шанувальників домашнього віскі, а кажучи по-нашому — звичайного самогону. Ся винокурня діяла до тих часів, доки Фордова інспекція не надумалася використати табір в інший спосіб. Який? Уже ніхто й не пригадає...

 и з вами покинули Ґеня Муркоцького напризволяще у занедбаній корчмі, де він даремно чекав на Міська, до якого так і не дійшов шахраюватий підліток, отримавши пристійний заробок за послугу. Чого не дійшов — не знати, і Ґеньо випросив у корчмаря ледве придатні лахи, щоб скористатись давнім досвідом вдавати німого прошака. Він без жалю лишив свій ще майже новий анцуґ, розкошлав добре викохану чуприну, кілька разів витер своє лице рукою, злегка замащеною сажею та глиною, і тільки після того зазирнув у кутник від люстерка. Звідти на нього глянув понищений буттям чоловік без віку.

— Нічого не бракує, — посміхнувся сам собі, вдоволений змінами.

З комірки корчмаря він вислизнув на вуличку, якою без поспіху почвалав на Личаківську, аби оглянути, що ж там робиться біля Оскарової камениці. Дорогою зустрічав молодиць, що поверталися з базарчика з повними кошиками різного харчу, і подумав, що дарма кілька діб бридився стравами корчмаря, лиш пив міцну гербату[46]. Хотілося свіжої булки, масного шпондера, хрумкого огірочка, а особливо — кави, такої запашної, з домашньою сметанкою. У голові макітрилося від свіжого повітря і голоду, але ж він — прошак, значить, і має бути голодним.

Поки брів до дому Гробовецьких, приглядався до чоловіків, особливо до тих, що вдавали безтурботних гуляк, — то могли бути аґенти, полишені, щоб вистежити його, Ґеня. Вони й трапилися на його шляху — обидвоє прогулювалися по оба боки вулиці: один угору, другий униз, пильно вишукуючи когось серед перехожих, яких було в цей час негусто. На Ґеня вони повелися лиш тому, що хотіли показати із себе значних осіб.

— Ти, лайдаку, вимий свого писка, коли йдеш межи люди! — зачепив той, що йшов лівим боком.

Ґеньо мовчки вклонився і пішов через вулицю — просто до другого.

— Скільки того шмельцу тиняється містом! — промовив аґент і вилаявся.

Ґеньо вдав, що це його не стосується. Він посунув далі — здоровий брудний прошак, від якого тхнуло корчемними помиями.

Брама до камениці була прочинена, але хто б дурний у неї заходив? Можна пройти мимо, аж до малопомітної вулички, з якої, поміж обійстями, в'юнилася стежка до того жаб'ячого інкубатора для Оскарових експериментів. Ґеньо сподівався, що межи кущами влаштує собі місцину для огляду. От тільки їсти хочеться, аж шкура болить. Треба йти до базарчика...

Там йому пощастило: сувора служниця Беати, що так немилосердно полишила її без догляду, ходила між рядами і невдоволено принюхувалася до м'ясива, ніби наперед знала, що воно нікудишнє. «Прошак» ступав за нею, як прив'язаний, аж поки вона не озирнулася і не нагримала. Тоді він похнюпився, відійшов, але не став втрачати її з поля зору: знайшов місце при вході поруч із сліпцем. «Сліпець» був ще той опришко, бо зразу почав сичати, що такий здоровань міг би й сам заробити копійку, а не віднімати її у нещасного темного[47] чоловіка.

— Це ти — темний? — забув про свою вдавану німоту Ґеньо. — А мене видиш?

На це нагодилася пані з двома хлопчиками, ще не школяриками. Вона поклала «сліпцеві» в простягнуту руку дві дрібні монетки, а на Ґеня поглянула