Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

— Мамо, можна я теж дам гроші — оцьому прошаку? — спитався один хлопчик.

— І я! — озвався другий.

— Я більше не маю дрібних, — сказала пані. — Але якщо хочете, віддайте свої солодощі! Петрику, ось твій пакунок! Павлику, ось твій!

— Хіба він, бугай, солодощами наїсться? — з образою в голосі сказав «сліпець».

Тепер осудливий погляд пані стосувався «темного»:

— Ви його навпомацки обміряли?

Так Ґеньо отримав скромну пожертву від двох малих Маґдебурків — аж чотири марципани, так схожі на ті, якими колись його пригощав покійний Кендзьорівський. І ви скажете, що земля не кругла, як бальон[48]?!

Він з'їв їх під базарчиком з рукава свого смердючого корчмарського «вбрання», намагаючись при цьому не втратити пильність і не проґавити Беатину служницю. Вона вийшла ще лихіша на лиці, ніж була, і пішла, не озираючись, до помешкання своєї нової господині. Ґеньо дибав назирці, звіддаля, щоб не викликати в неї підозріння. Уже аж на вулиці Супіньського він став за деревом і простежив, у якій брамі зникла жінка. На його великий подив, з тієї ж брами за хвилю вийшов... Місько!

— Не може бути! — мало не вигукнув наш «прошак».

Місько квапливою ходою рушив вулицею, скошуючи поглядом то вправо, то вліво, ніби вишуковував затаєних ворогів. І тут із-за дерева до нього ступила якась потороча.

— Я посилав до тебе хлопця! Він тобі казав, де мене шукати?

— Мати Божа! — скрикнув Місько. — Це ти? Якого хлопця? Я сам про тебе напитував усюди!

— Усюди — це де? — сердито спитав Ґеньо. — У Гробовецьких? Це ти ошукав бідну Беату?! А ті дві нещасні мадемуазелі?

— Не така вже й бідна твоя Беата...

— Віддай перли!

Місько поглянув на Ґеня, як на пацієнта психлікарні.

— Я їх що — ношу з собою?

— То давай умовимося про зустріч.

— А навіщо тобі фальшиві перли? — відтягував балачку Місько, в якого вже визрівав план позбутися давнього побратима.

— Оті подовгасті — справжні, — сказав правду Ґеньо, — а круглі я сам вимальовував і продавав. У Парижі...

— Гаразд, помислимо, як тебе пристойно вдягнути.

— Скажи Жозефіні, хай малий Ґеньо принесе мені мій одяг...

— Ти з глузду з'їхав — я до Жозефіни не потикаюся! Домовимось так: я куплю, як на себе, запакую і привезу на двірець, а ти у вбиральні перевдягнешся.

— На двірці прошаків у вбиральню не пускають!

— То як бути?

— А ти привези сюди і я перевдягнуся в тебе. Чи ти мене не запросиш?

Місько крутився, як вуж на пательні.

— Маґда... Та ще й служниця. Будуть питатися, чого це я привів прошака. Що я їм скажу?

— Що я твій товариш, який потрапив у біду, а ти, як християнин, допомагаєш. Хіба це не так?

За дві години Ґеньо вперше ступив на поріг помешкання Маґди Альбертшулле, удови по адвокатові. Вона в цей час, на прохання Міська, сиділа в «Бджілці» за кавою, а служницю послано з нагальними записками до всіх її приятельок, аби дурна баба мала якусь роботу. Так що поява прошака здивувала лише стару панну Валерцю, що мешкала над Маґдою; цей уламок минулого століття вічно стримів у вікні...

  цей час у Парижі набирав сили професор окультних наук з Бомбею, віщун і знавець минулого, Алі-Бен-Алі, який заповів велику виставу з появою примар бенґальських тигрів, слонів, орлів з двометровими крилами, павичів з людськими головами, первісних людей та здоровецьких ящірок. Під це діло було винайнято на вечір кінову залю, і байдикуючий нарід повалив помилуватися бомбейським цудом[49]. Ізабеля скрипіла зубами, розуміючи, що самих кобіт око в око ще можна переконати у надмірних здібностях віщуна, але цілу залю, в якій знайдуться й гостро налаштовані проти Алі-Бен-Алі...

— Моя люба, ми продали стільки квитків, що можна буде хоч із тиждень не приймати клієнток, — переконував Шиньйон Ізабелю, воліючи не визнавати, що його вже нудить від димів і від потреби вигадувати невідь-що, вкладаючи це в порожні голови дурненьких парижанок.

— Та як ти того доможешся: примар слонів і тигрів?

— Я все обчислив. У кутках зали стоятимуть свічники із сандаловими паличками