Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

Переживши легке запаморочення від підкидань, Пинтя став міркувати, як діяти далі. На щастя, білий пацюк під час підкидальних кульбітів з торби не випав, хоча йому на півгодинки теж стало зле. Як тільки йому полегшало, розбійник вирішив з ним порадитися.

Учений щур мав тільки одну пораду: йти до Кам’яного попа, бо той Піп має Золоте берло і володіє чарами обертати живих на камінь. Але заковика полягала в тому, що Піп зачаклував свою землю і тепер на неї ніхто не смів ступити.

— А хай йому чорт! Стривай, може, насипати собі у постоли нашої землі і ходити по ній? — сушив голову розбійник.

Фаралампас невдоволено настовбурчував вусики.

— Тоді не знаю, як до нього дістатися! Хіба що по небу! — вигукнув роздратований Пинтя і завмер, розуміючи, що намацав правильний рішенець. Еге ж, тут є істоти, які вміють літати. Ті ж дракони! Хоча ні, вони зжеруть їх на місці. Чекай-но, у тій книжці про літаючих мешканців, був ще хтось. Так-так, здається, кінь. Він згадав сторінку фоліанта, яку зжер пацюк. Там був намальований великий оґир з дванадцятьма ногами.

— Мені потрібен літаючий кінь, мудрагелю! — узяв він щура за пишний фіалковий хвіст і підніс до лиця.

У того ледь окуляри з носа не впали. Він пронизливо запищав, і Пинтя поклав його на долоню.

— Одразу б так сказали! Щасливо прожив життя той, хто жив непомітно, — зітхнув пацюк. — Вам потрібен Татош.

— Татош? — здивовано перепитав розбійник.

— Так, особистий кінь Ґанджі-баби.

І знову ця відьма! Вона вже кілька разів перетинала шлях отаманові. Уперше почув Пинтя про чаклунку, коли побачив повітруль, що виявилися її доньками. Удруге — після того, як розтрощений мідний бик обернувся на молодшу сестрицю босоркані. Утретє, коли Вогняний дощ, посланий Ґанджі-бабою, знищив Шарканя. Тепер знову її ім’я вигулькнуло лиховісною примарою.

— Та хто вона в біса така? — запитав він вченого пацюка, коли вони прогулювалася Срібним садом. Точніше, тим, що від нього зосталося. Адже замість дерев зі щирого срібла тут височіли іржаві строми. Бо хоч принцеса й ожила, та її уславлені чудеса — червона ружа, що злітала з дівочої усмішки, і срібні дерева, що виростали там, де вона ступає, — залишилися в минулому.

— Ґанджі-баба — нині найсильніша чаклунка Закрайсвіття, — хитав головою щур Фаралампас. — Принаймні таку з себе вдає. Я не радив би вам з нею зачіпатися. Бо нещастя мають надзвичайну швидкість.

— Гаразд. А як дістати її коня?

— Це не простий румак, а чарівний. Коли він не літає, по ньому й не скажеш, що він — Татош.

Фаралампас примостився на коліні у Пинті, що присів на алеї мертвого саду на декоративну лавицю із закрученою спинкою. Видно, колись у Срібному саду це було улюблене прогулянкове місце мешканців Заклятого міста. Щур піднявся на задніх лапах і почав читати розбійникові лекцію про Татоша, ходячи по його нозі вперед-назад. Почав книжник аж із сивої давнини, від царя Гороха, коли людей було троха, а що говорив дуже мудрими словами, то розбійник, який не виспався вночі, воюючи з дводушницею, заходився клювати носом. На щастя, щурик був сліпий, тож цього не зауважив.

Але навіть під час дрімання вухо отамана було налаштоване на незвичні звуки. Отож, коли здалеку долинув цокіт копит, Пинтя почав виринати зі сну.

— …Ось так Ґанджі-баба й стала володаркою Татоша, — сказав Фаралампас і зітхнув із полегшенням, що врешті закінчив свою оповідь. — Історія — вчителька життя!

— Красненько дякую! Але я так нічого й не доп’яв, — усміхнувся розбійник. Тим часом у кінці алеї з’явився вершник. Точніше, це було щось дивовижне на могутньому чорному оґирі. Бо мало дві кулясті голови, що аж блищали на сонці.

Кінь їхав клусом, і розбійник про всяк випадок сховався за лавою. Але коли диво-вершник порівнявся з Пинтею, той засміявся і вискочив йому навперейми.

— Здоровенькі були, бісові душі! — підморгнув розбійник, і кінь у відповідь радісно заіржав, підхоплюючись на диби і мало не скидаючи верхівців додолу.

— Як ся маєте, добродії Безручко й Безніжко? — Пинтя схопив коня за повід і, кумедно наслідуючи першого міністра, підніс капелюха.

— А, то ви… — зітхнули брати-близнюки і перезирнулися. — Ми оце надумали…

— Нам коня повернути, чи не так? — підкрутив вуса отаман, хитро примружуючись.

— Ага! — одностайно мовили вони. — Мідна хаща перестала існувати, тож тепер брамники вже не потрібні. От ми й схотіли навідатися до міста, щоб напитати якоїсь роботи.

Вони говорили схвильовано. І було незрозуміло, чи браття й справді в розпачі, чи то існує ще якась причина для збентеження.

— А як ви, пане розбійнику? — запитав Безручко, що сидів поперед Безніжка. Останній керував конем, обійнявши брата руками.

— Нічогенько! Як завжди, лиха — повні міхи! Прикро, що трьох своїх друзів-цімборів утратив.

— У Мідній хащі? — обережно поцікавився Безніжко.

— Ні, її ми подолали без втрат.

— Хвала Богові! — перехрестився Безручко і настрій у калічок одразу поліпшився.

— Засуньте коневі руку у вухо! — раптом почув розбійник голос із тайстрини. Фаралампас за першої небезпеки ховався туди.

— Як це — у вухо? — здивувався Пинтя. — Що ти верзеш, сліпий пожирачу паперу?

— У Татоша у вусі сховано Вогняний батіг, — мурмотів учений пацюк. — Я ж вам щойно оповідав. Дурень завжди виявить свою дурість!

— Ану, хлопаки, дайте й мені кісточки розім’яти! Бо вже давненько на вправному оґирі не їздив! — збагнув Пинтя пораду Фаралампаса.