Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Шкода ось, що йому, Валерикові, не доведеться докласти і своїх рук. Шкода, що його пекуча ненависть до ворогів марно згоряє в грудях. Він поїде разом з усією школою в глибокий тил, на Велику землю, і лише по радіо та по газетах стежитиме за полем жорстокої битви. Ой, як шкода!..

— Машини! Машини прийшли!.. — пролунали звідусіль голоси і одірвали Валерика від його нерадісних думок.

— Не затримуйтесь, діти! — гукнула до всіх Клавдія Василівна. — На нас у бухті чекає корабель.

Поки готувалися до виїзду, увесь час не припинялася стрілянина. Там зататахкає кулемет. Там гримне гармата. Там зчинять перепалку автомати. Але того всього якось начебто вже й не помічали. Вуха, мозок і нерви звикли, прижилися, пристосувалися. Ніби так і треба. Навіть дивно було б, якби запанувала суцільна тиша.

Та зненацька повітря над горами задрижало від реву літаків і пронизливого свисту бомб. Здригнулися і самі гори. Одна за одною впали важкі бомби, здійнявши вулкани вогню і диму. На той час учні були вже біля машин, деякі навіть сиділи в кузовах з напнутими брезентовими будками.

Валерик ще стояв на землі. Крізь гуркоти вибухів він почув одчайдушний крик Клавдії Василівни:

— В штольню! Швидше в штольню!..

Але чийсь чоловічий голос заперечив:

— Куди — в штольню?.. Лягай!..

Валерик упав на землю, придавлений залізним ревом пікіруючих літаків. Лежав, притулившись грудьми і щокою до землі. Йому здавалось, що гори зрушили з місця і насуваються одна на одну, б'ються важко грудьми, як казкові велетні, вибухають вогнем, залізом, камінням, димом і смородом. Навіть старі віковічні дерева, вирвані з коренем, летять у насиченому гаром повітрі, підкинуті вибуховою хвилею.

Вуха Валерикові ніби забило тугою ватою, але очима він бачив не тільки вогняні стовпи вибухів, велетенські чорні фонтани землі та каміння, але й окремих людей, своїх однокласників.

Одні з них лежали так само, як і він, а інші кудись бігли, може, навіть не тямлячи куди…

І раптом недалеко від себе вздрів Клавдію Василівну. Спершу й не впізнав її. Жінка билася під великим сірим каменем, як підстрелений птах. Вона зводилася на коліно і одразу ж падала, безсило тріпочучи руками, мов крилами. Зводилась і знову падала. Сріблясте волосся її звисало на обличчя й на плечі, вся права щока й права скроня були червоні від крові, плече оголене і теж червоне, аж чорне… Власне, плеча не було. Тільки тепер Валерик втямив, що Клавдія Василівна вимахує лише однією рукою, а замість другої гойдається відірваний рукав. Спотворене тіло борсалось, чіплялось за життя, з останніх сил боролося зі смертю.

Валерик схопився, вмить опинився біля вчительки.

— Клавдіє Василівно! Клавдіє Василівно!.. — закричав він надривно. — Я допоможу вам… допоможу…

— Доп-поможи…

Підтримана Валериком, вона справді зіп'ялася на коліна, але тут же безсило вронила голову і, дивлячись на хлопчика широко відкритими очима, в яких уже згасала свідомість, ледь чутно прошепотіла:

— Не забудь… цього… Валерику… не прости…

— Не прощу, Клавдіє Василівно, не прощу, мамо!.. — з відчаєм у голосі вигукнув Валерик. І раптом заплакав нестримно й гірко: — Не треба, не треба вмирати! Вставайте, я допоможу вам!.. Дивіться, он машина, ми зараз відвеземо вас до лікаря…

Він все ще намагався підняти жінку, забувши про вибухи і про смерть, якд безжально косила людей навколо і кожну мить могла скосити й його. Йому тільки хотілося врятувати Клавдію Василівну, його вчительку, його матір…

Та нічим він уже не міг зарадити. Тихими й теплими очима Клавдія Василівна востаннє глянула Валерикові в обличчя, і тільки по її губах він прочитав, як вона сказала:

— Си… ноч… ку мій…

Потім ще якось тяжко й протяжно зітхнула, наче від нестерпного болю:

— О-о-ох!..

І вже нежива затихла на землі. Кров холонула у неї на плечі, гусла на скроні і на щоці…

Тоді Валерик встав і пішов.

Він пішов униз, до бухти, не думаючи про те, що йому треба ховатись від осколків і що йому взагалі треба чогось боятись. Він знав, куди йде…

Його самотня постать у довгому драному піджаку з простоволосою головою з'являлась то серед скель, то серед чагарників. Незабаром він опинився на протилежному схилі Північної бухти і подерся на гору. Гора була посічена, мов велетенськими шрамами, глибокими ущелинами, які позаростали густою, ще без листя, ліщиною.

Хапаючись руками за каміння та за оголене коріння дерев, він видерся на гору. Але й тут не зупинився. Тільки глянув праворуч, де за широким простором степу виднілися низенькі будиночки околиці Севастополя.

А ліворуч (Валерик це добре знав) тяглися оборонні лінії. Ось до них хлопець і повернув. По дорозі кілька разів його зупиняли бійці, питали, хто такий і куди йде. Тоді він називав ім'я комісара Єхлакова, і його пропускали та навіть показували найближчу дорогу.

Була вже надвечірня пора, коли Валерик опинився на знайомому місці, серед землянок і окопів.

Він не знав, що з ним буде далі і як його зустрінуть. Але не прийти не міг. Його привела люта ненависть до ворогів, бажання поміститися за все те, що він бачив і пережив за час війни. Його привело тверде рішення — не зійти з цієї землі, де кров'ю политий кожен камінець, навіть якщо йому доведеться померти.

Біля першої ж землянки зустрівся з Ілітою Дауровою. Вона була в пілотці, з-під якої виглядало густе чорне волосся, в чоботях і маскувальній плащ-палатці. Дівчина наче з-під землі виросла перед Валериком і зупинилася, просто-таки приголомшена цією несподіваною зустріччю:

— Валерику!.. Невже ти?..

— Я, Діко, — аж кинувся до неї хлопець, переповнений раптовою радістю.