Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де ж ти тут узявся? — все ще не вірила своїм очам Даурова.
— Прийшов ось…
— Сама бачу, що прийшов. Навідати, чи що?
— Ні, назовсім я…
— Тобі дозволив Микола Євдокимович?
— Я його ще не бачив…
Даурова замислилась:
— Маємо новий клопіт… Ну, ходімо до комісара, хай мені ще раз за тебе шию намилить.
— Ходімо, — невесело сказав Валерик. Він подумав, що зараз комісар знову щось вигадає, аби тільки відправити його з передової, або ж запропонує евакуюватися. Та що б він не казав, що б не пропонував, Валерик уже нізащо звідси не піде. І хлопець міцно стиснув губи та внутрішньо зібрався увесь, готуючись до важкої розмови.
Єхлаков стояв спиною до дверей і комусь кричав у телефонну трубку:
— Ну, ще що?.. Та не мовчіть же!.. Так, так… А ще?.. Все розповідайте, я не кисейна баришня!..
Потім довго слухав, усе нижче й нижче опускаючи голову і круті плечі. Тихо промовив «Ясно…» і повільно поклав трубку на рогачики.
Він, мабуть, не чув, що до землянки зайшли, бо поводився так, наче був сам. Щось пробубонів невиразне, опустився на стілець біля столу, повернувся боком до дверей і тільки тепер побачив Даурову та Валерика. Рвучко схопився з стільця:
— Валерик?.. Живий?.. Ну, сідай. Розказуй, як там все це сталося… Я вже дещо знаю. Ось дзвонили… Одна тільки машина з школярами прорвалася до бухти. Як же ти врятувався?
— Клавдію Василівну вбило… — глухо промовив Валерик, дивлячись прямо в очі Єхлакову.
— І її?.. — аж застогнав Єхлаков. Відвернувшись, сам до себе сказав:
— Скільки смертей!.. Ніколи, ніколи фашистам не буде виправдання! І через тисячу років люди не забудуть!
Потім він сів і сперся грудьми на ріжок столу. Довго сидів так мовчки, мабуть, забувши про Валерика й Даурову. Лице його взялося глибокими зморшками і мов закам'яніло.
Валерик не наважувався поворухнутись. Нарешті спитав нерішуче:
— Як же тепер зі мною?..
Єхлакова наче розбудило це запитання, він одірвався від столу, ступив кілька кроків по землянці.
— А що ж з тобою?.. Все ясно. Лишайся з нами.
ПЕРШЕ БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ
Валерика викликав до себе Єхлаков:
— Малювати вмієш?
— А навіщо мені малювати? — здивувався хлопець.
— Було б добре, коли б умів. Нам до Першотравневих свят потрібні плакати, карикатури на фашистів, лозунги.
Тільки тепер Валерик згадав, що справді наближається Перше травня, подумав: «Хіба його святкуватимуть в таких умовах? Хіба до свята зараз, коли щодня точаться бої і гинуть люди?..» Але своїх сумнівів комісарові не висловив, а лише сказав:
— У школі я був редактором класної стіннівки… Бувало, що й заголовки малював. А статті часто сам складав. І навіть вірші…
Комісар щиро зрадів:
— Ну, от і добре!.. Ось тобі перше бойове завдання — напиши Першотравневі лозунги і розвішай по землянках та на бойових постах.
— Яке ж це «бойове»?.. — розчаровано й кисло посміхнувся Валерик.
— Аякже! — навіть обурився Єхлаков. — Це ж — зброя проти фашистів!.. Ти думаєш, що по ворогах тільки кулями бити треба? Ні, брат, влучне слово не менше за кулю важить…
Він уважно глянув на Валерика, ніби хотів перевірити, чи переконав його? Але тут же заговорив знову, вже спокійніше і лагідніше:
— Важко нам, сам бачиш. Люди перетомилися. І не секрет, що не всі однакові. Одні вже з ніг падають, але дух у них міцний. А в інших, як кажуть, гайка слабне. Ось тут і потрібне слово, та таке, щоб вогонь викрешувало!.. Цей Першотравень ми будемо по-особливому відзначати. Піднесемо такого гостинця гітлерівцям, що вони наше свято на все життя запам'ятають… Звісно, ті, що живими залишаться.
Він посміхнувся коротко своєму дотепові.
— Тепер ясно, яке завдання я тобі даю? Справді бойове. У нас тут небойових завдань немає. Не в тилу живемо, а на передовій лінії, під бомбами і снарядами…
— Я розумію, товаришу комісар, — сказав Валерик. На його високому, гладенькому лобі пролягли дві зморщечки. — Давайте, що робити.
Єхлаков узяв зі столу скручений у трубочку папір, фарби і пензлики. Показав раніше заготовлені тексти лозунгів та плакатів.
— Ось… Що з газет узяв, а що сам видумав… Ти до мого столу й сідай. Заважати не будеш. А я піду по траншеях та окопах, так що повернусь не скоро.
Валерик взявся за роботу.
Спершу поклав на папір легенькі лінії олівцем, розбив на клітинки, полічив і симетрично розставив літери, як це він робив, малюючи газету в школі, потім почав наводити їх фарбами — то червоною, то чорною…
Згадалась чернівецька школа. Піонервожатий і класний керівник хвалили його за гарні стіннівки.
А одного разу стінна газета посварила його з товаришем. У вільний час їхній клас збирав металолом, а Вадик Синицький, з яким Валерик дружив, відмовився збирати, заявивши, що цей металолом нікому не потрібний, і навіть глузував з тих, хто працював. Тоді Валерик намалював на нього карикатуру в газеті…
Тепер Валерик пригадав, як після виходу газети Вадик підійшов до нього і, презирливо мружачи очі, сказав: «Так оце ти такий мені друг? Га?.. Непотрібні мені такі друзі!..» — «І я не хочу дружити з такими, як ти, бо не люблю ледарів!..» — відповів йому тоді Валерик, і вони довго не розмовляли між собою… Але увесь клас став
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том I», після закриття браузера.