Читати книгу - "Список бажань"

— Зупинка Х’юстон, — вигукнув той, відчиняючи автоматичні двері.

Лоурі кинувся до виходу.

— Моя зупинка, мадам, — гукнув він, стоячи вже на вулиці. — До зустрічі. Adieu![12]

Французька спричинила шалений успіх. Флор притулилася обличчям до автобусного вікна, залишаючи на ньому рожевий помадний відбиток. Лоурі мало не скривився, проте вчасно встиг усміхнутись і помахати вслід автобусові.

— Хто це? — запитала Меґ.

— Не знаю, якась незнайомка.

— Та не вона. Той чоловік з його “мадам” та "адью"?

— Про що ти, не розумію? — гарикнув Лоурі, не зважаючи на здивовані погляди перехожих.

— Ну, як тобі сказати? — вела своєї Меґ. — Той Лоурі Маккол, якого я знаю, не бабляється з усією цією романтичною фіґнею. Йому нема коли: він усе бурчить та нарікає на свою долю.

Лоурі відчув, що його губи ось-ось розтягнуться в усмішці. Він зробив зусилля і… Все дарма, він шкірився на всі свої тридцять два.

— Це що, усміх? Я мушу знепритомніти від подиву?

— Годі вже. Вибачте, пане, я не вам, — пояснив він перехожому.

Усмішка не сходила з Макколового обличчя, навіть попри те, що він лаявся. Меґ мала рацію. Він ставав не тим. Іншим Лоурі Макколом. Таким, яким він міг бути.

Вони їхали на південь. Вільних вагонів не було: мабуть, у Вексфорді починались перегони. Тому напарники мусили мовчати. Тобто Лоурі мусив стулити рота.

Проте Меґ не могла нічого з собою вдіяти. Як можна сидіти й ані пари з вуст? Вона ж урешті-решт підліток. Типова представниця покоління ЕмТіВі. Їй просто необхідні розваги.

— Думай, — прошепотіла вона.

Лоурі звів брови. Про що?

— Про того кадра. Того покидька. Думай про нього.

Лоурі мерщій затулив вуха руками.

— Не хвилюйся. Я не збираюсь копирсатися в твоєму мозку. Просто я можу бачити всі твої думки, ну, майже всі. Знаєш, як ото передачі фонять. Але якщо ти старанно думатимеш…

Лоурі заплющив очі й зосередився. Спогади зграйкою злинули над його головою. Сесилі Ворд.

— Та не про неї, ти, Ромео. У твоєму мозку залишився один-єдиний запис, чи що?

Лоурі винувато усміхнувся. Він спробував ще раз.

З’явилося інше зображення. Так само невиразне, як і спогади. Предмети на задньому плані перетікали один в одного. Зате людей було видно добре, до найдрібніших деталей.

Слухати розповідь очима незвично. Так ніби дивишся фільм про відеооператора. Та невдовзі Меґ звикла. Перед її очима прокручувався вирішальний етап у житті юного Лоурі Маккола. Вона сиділа і вбирала все до найменших подробиць. Якби Меґ дивилася в обличчя Лоурі, а не поверх нього, вона помітила б, як на його чолі збираються зморшки болю. Розповідати ту історію було нелегко. Спогади оживали з кожним словом. Врешті картинки порозгортались у повний колір, так наче все діялось учора…

На п’ятнадцятому році життя я трохи змужнів. Обріс грубою шкірою. Без цього жоден із сільських хлопчаків не виживав у Вестґейтському коледжі. Або стаєш грубошкірий, або тебе забирають додому, заслиненого й зарюмсаного. Такими стали Сод Келлі і Мікзер Френч. Двоє непохитних селюків перестали ридати через те, що їх невідчепно переслідували. Відтоді жоден покидьок ані разу не доторкнувся до них. Проте існувало чимало інших способів знущання. Підлих способів.

Мені казали, що покидьки — тупоголові потвори. Великі шкіряні лантухи з гарбузами замість голів. Проте я дуже швидко побачив, що це вигадки. Ці міські субчики вважали себе неабиякими розумахами, дозволяючи собі привселюдно глузувати з селюків і в такий спосіб ставити їх на місце.

Брендан Люстро був чи не найогиднішим покидьком. Будь-хто інший з таким прізвищем давно б отримав прізвисько. Скажімо, “Люстро — дупа з дустом”. Але не Брендан. Він був аж надто популярний задля прізвиська. І здатний на все.

Люстро, не знати чого, надзвичайно мною зацікавився. Можливо, йому не давало спокою те, що мене не вигнали з коледжу після того випадку в Кроук парку. Кількох його друзів виключили. Ні, він не грав у футбол. Бо це тяжка праця. Йому більше подобалося стояти віддалік і здіймати всіх на глузи.

Я терпів роками. Схиляв голову й ішов собі геть. Слова, казав я собі, це самі слова. Я навіть навчився з цим жити. А потім я пішов угору. Починаючи з п’ятнадцяти років, я ріс, мов з води. Тепер на Люстрового носа я вже дивився згори, а не знизу.

Усе враз змінилося. Брати забували сердитись на мене, особливо після того, як я забив кілька голів на користь Вестґейтської збірної. А коли поруч проходив Люстро й намагався взяти мене на кпини, усі враз оточували мене, наче захисники на полі.

Так могло тривати й далі. Проте я почав зазнаватись. А талан цього не любить.

Якось увечері я йшов у роздягальню, підбиваючи м’яча рукою. Здогадайся, хто йшов мені назустріч? Люстро і К°. Кілька останніх перемог додали мені ще більшої певності. Тож я не відскочив до стіни і навіть не сповільнив ходи. Я лише безтурботно усміхнувся їм, крутячи м’яча в руках.

Люстрові це не сподобалось. Моя поведінка подіяла на нього, як гарчання пса на хазяїна. Він не знав, що робити. Проте довкола бігали його прихвосні, тож він мусив сказати щось уїдливе.

— Друга спроба, ти, сільпо, — сказав він. — Це була друга спроба, залишилася ще одна.

І раптом я зрозумів, що Люстро вагається. Я вже бачив такий вираз. На полі, коли воротар не знав, стрибати за м’ячем чи чекати на нього на місці.

Я вдав, ніби кидаю в нього м’яча. Я так грався сотні разів на