Читати книгу - "Агатангел"

яким пан Соломон дуже пишається. Він курить файку, яку старанно чистить спеціальними еластичними паличками, схожими на грубі смугасті шнурівки до черевиків. Попіл із файки він залишає на столі в кабінеті пана Незабудка, тому щодня після наради секретарка витирає стіл. Пан Айвазовські захоплюється геральдикою і любить складати герби давніх тигиринських родин. До нього часто звертаються місцеві олігархи, бо мати родинні герби стало модно. Пан Айвазовські виконує їхні прохання, навіть тоді, коли доводиться свідомо підтасовувати факти, шукаючи доказів приналежності замовника до того чи іншого династійного дерева. Хоча будь-яке підтасовування – це те, чого пан Айвазовські найбільше не любить. Аби виправдати такі свої вчинки, він цитує відомий діалог, у якому софіст Мефістофель переконує Фауста у тому, що фальшиве свідчення у справі, про яку нічого не знаєш, нічим не краще за метафізику, адже про неї, по суті, відомо не набагато більше, ніж «про Швертляйнову смерть».

Кажуть, що найуспішнішим геральдичним проектом Соломона Айвазовські став родинний герб нашого Засновника, у родоводі якого панові Соломонові вдалося відшукати шляхетські корені, як це вдалося і у родоводах усіх інших замовників. Трохи насторожує хіба лише факт, що на території невеличкого Тигирина й околиць було стільки маєтних родин, а якщо порахувати, скільки землі належало їм усім разом, то тигиринське князівство у давні часи мало би закінчуватися десь під Уралом, а починатися мало не в Іспанії. Але ніхто поки що цього не рахував і у висновках пана Айвазовські не сумнівався. Сам же пан Соломон виправдовував себе тим, що «чим більше спадкової української еліти, тим прикріше москалям», і це пояснення в основному всіх влаштовувало.

Соломон Айвазовські формував концепцію газети як максимально елітарну та інтелектуальну, розраховану на нащадків «спадкової еліти». Він вважав, що ілюстрації на кожній сторінці – річ абсолютно зайва, замість ілюстрації краще вмістити більше корисної інформації, а найкращою ілюстрацією є діаграма або графік. Пан Айвазовські не мав вищої освіти. Свого часу він вступив на факультет стандартизації і метрології якогось київського вузу, але його вигнали з другого курсу за «націоналістичні переконання», бо він ходив на пари у вишиванці, що в совєтські часи сприймалося відомо як. Але пан Айвазовські на все життя зберіг любов до графіків, схем та діаграм і намагався ілюструвати ними не лише сторінки з новинами української та міжнародної політики, регіональними подіями та спортом, а й сторінку з новинами культури. Одного разу мені навіть довелося вмістити у теледодаток «Графік визначення ступеня популярності кросвордів та гороскопів за даними статистичних досліджень серед населення віком від 20 до 45 років».

Пан Соломон поважав статті під заголовками на зразок «Дихотомія першого туру» чи «Компаративна регресія», а також уживання журналістами слів латинського походження, не поважав російські прізвища і будь-які слова, походження яких здавалося йому російським. До останніх він чомусь відносив і слово «каша», тому у КРІСі-2 вживався тільки вираз «козацька страва», що призводило до непорозумінь, коли друкувалися, наприклад, різдвяні рецепти приготування куті. Не всі господині розуміли, що мається на увазі у реченні: «Дві склянки сирої козацької страви залити окропом». Статті, підписані прізвищами із закінченнями на – ов, Соломон Айвазовські мовчки знімав із полоси і примушував замінювати іншими статтями. Якщо прізвище з таким закінченням траплялося йому в тексті, він просто його викреслював. Таким чином, коли до Тигиринської міськради обрали депутата з прізвищем Портнов, КРІС-2 змушений був називати його просто Депутатом, і у міськраді довго не могли вирішити, кого ж саме газета так виділила з-поміж загалу. Аж поки не надрукували інтерв’ю, чого неможливо було уникнути, бо Портнов відповідав за теплопостачання міста, і в зимовий період кожен мешканець Тигирина і, відповідно, кожен читач нашої газети дуже прагнув якщо не подивитися Портнову в очі, то принаймні почитати, що він про це все думає.

Нелюбов до всього російського ставила перед паном Айвазовські нелегкі життєві випробування. Наприклад, у випадках, коли йому хотілося вилаятися, він послуговувався виключно автентичною українською лексикою.

Через це його лайливі звороти часто нагадували переклади американських фільмів вітчизняним телебаченням. Не можу сказати, хто виглядав більш переконливо: пан Айвазовські, який нервово викрикує: «Трясця його матері», чи Арнольд Шварценеґґер, який несамовито верещить під час погоні за кіборгом-суперником: «До дідька лисого! До дідька всі ідіть!», а потім: «Стривай, поганцю, стрива-а-й!» І на ходу стріляє з ультрасучасної зброї. Але у такі моменти було у цих двох чоловіків щось подібне.

Соломон Айвазовські поважав людей, які висловлювалися за ідею відокремлення Галичини від решти України з кордоном уздовж ріки Збруч, і не поважав тих, хто скептично ставився до його бажання відновити у відокремленій Галичині (зі столицею в Тигирині, ясна річ) Габсбурзьку монархію. Пан Соломон переставав помічати тих, хто наважився йому заперечити, навіть якщо співрозмовник мав рацію. У статтях, написаних самим Соломоном Айвазовські, я розуміла в кращому випадку кожне п’яте слово.

Соломон Айвазовські боровся не лише проти русизмів, а й вважав, що слід українізувати всі можливі іншомовні запозичення, а також наполягав на тому, щоб уникати вживання слів, «маркованих дискурсом ворожої ментальности». Це поняття надто складне й неоднозначне, щоб я могла дати йому визначення, тому наведу кілька прикладів. Слово «дискотека», на думку пана Соломона, було марковане «попсовим» дискурсом, тому замість нього ми писали «гопця-дрипця». Слово «богослужіння» асоціювалося у нього із «православним дискурсом», тому ми писали «меса». «Комп’ютерний дискурс» теж викликав у пана Айвазовські певні «марковані» застереження, тому потрібно було писати «залучник», а не «атачмент», «плік», а не «файл», «табличка» (з наголосом на першому складі), а не «дискета», «плита» (з наголосом на першому складі), а не «компакт-диск».

Але найбільше у всьому, пов’язаному із паном Соломоном, вражає історія його кохання.

Уже понад вісім років він закоханий у Шарлотт, француженку українсько-таїтянського походження, з якою він познайомився у буквальному сенсі уві сні і яку ніколи в житті не бачив. Одного разу йому наснилася неймовірно вродлива дівчина з мідного кольору волоссям, як у жінок на картинах Тиціана, і загадковим поглядом жінок із картин Вермера, зі сліпучо-білою шкірою, під якою тоненькі прожилки вимальовували візерунки з переплетених між собою тропічних квітів, її очі були зеленими вранці й карими по обіді, а вії – такими довгими та густими, що їй навіть важко було тримати очі широко розплющеними, і вона часто трохи опускала повіки, розглядаючи світ крізь невелику щілину.

Уві сні пана Айвазовські дівчина повільно роздягалася, і коли повністю оголилися її невеличкі, але дуже спокусливі й округлі груди, з пипок бризнуло молоко, і на віконному склі, яке раптом опинилося