Читати книгу - "Переможець отримає все"

про це розповісти, якщо самого Сергія більше немає? Ні, не це насамперед непокоїло зараз Віктора. Зовсім інше. Із трьох уже покійних «гонщиків» машин двоє мали навички екстремального водіння. Якби один — можна було би взагалі не звернути уваги. Двоє — це вже двоє… Хоча і при цьому можлива випадковість. А от троє — це вже закономірність, особливо, якщо ти сам маєш усі шанси стати четвертим.

Піднявши повільно очі від столу, Віктор посунув до себе тарілочку і сказав:

— Дякую. Якщо хочете, я відвезу вас додому.

— Бажаю, — серйозно сказала вона, вже без усмішки. — Якщо він не дивитиметься на мене так вороже.

Віктор не відповів нічого — лише накинув на плечі куртку.

* * *

Біль був першим, що він відчув, виринаючи з темряви. Темрява не хотіла відпускати й тягла весь час назад. Тоді заплющувалися очі і щось вимикалося, але ненадовго. Після цього знову народжувалося якесь тьмяне неясне світло, а з ним той самий біль.

Важко було сказати, де існував той біль, — здавалося, в усьому тілі, хоча муляв, не давав спокою в якомусь певному куточку, але де? На якусь мить усе обривалося, але після цього вперто та наполегливо він пролазив знову — наче гвинт, який закручували у тіло все глибше й глибше.

Усе, що було з ним раніше, кануло у прірву, припинило, здавалося, назавжди, своє існування, залишивши його наодинці з болем, у нерівній, приреченій на поразку боротьбі. Проти нього важко щось вдіяти. Прориваючись крізь думки, що борсалися в завантаженому ліками мозку, біль давив геть усе, викручував, перевертав з ніг на голову, відбирав відчуття реальності та часу.

Вона з’явилася тільки третього дня — та, хто рятує від болю. В руках у неї був той самий одноразовий шприц, що мали при собі й інші, але…

— Можна, я вас уколю? — запитала ця дівчинка, вдягнута у білий халатик та золотисті блискучі босоніжки з тонкими ремінцями.

— Мені й так добре, — відповів їй Віктор, хоча іншим, тим, які приходили вчора й позавчора спромагався лише на одне коротке «ні».

Ті, вчорашні, верзли щось про розум, здоровий глузд і призначення лікарів, від чого його ще більше починало нудити. А коли блював, говорили про струс мозку й необхідність лікування. Від цих слів та інтонацій мимоволі уявлявся сам собі худобиною, яку будь-що потрібно доглянути. Вчорашня просто, коли йому стало зовсім млосно, без зайвих слів перетягла його руку джгутом і «всадила» систему у вену. У голові запаморочилося, і біль притупився. А потім відновився з подвійною силою.

Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл.

— Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни.

— Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода?

— Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть.

Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію.

Вона з'явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла.

— Ну як ви?

— Нормально.

— Поспали трохи?

— Так. Дякую.

— А зараз болить?

— Ні.

— Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона.

— Ні, дякую.

— Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали.

— Звідки ви знаєте? — запитав Віктор.

— Як — звідки? Я часто заходила.

— А казали, що спатимете.

— Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто?

— Знову обманюєте?

— Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає?

Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього.

— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.

— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.

Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті:

— Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся.

— Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете.

Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно.

— Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин.

Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко.

— А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося?

— Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити.

— Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити?

— Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий.