Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Ти й справді щось дивне кажеш.

— Авжеж. Ось послухай: коли Сава у сні привидиться, то він постає в пам’яті моїй не тільки таким, яким я його знала, а геть увесь — від часу останньої нашої зустрічі аж до миті, коли він, немовля, вхопив перший ковток повітря. Світ для мене немовби розтягується від сьогодення до глибокої давнини… На каменях, якими тут дорогу вимощено, я бачила у снах ноги стародавніх греків, затим чула тупіт сандалів римських легіонерів, за ними знову ноги греків, але вже трапезундських, а потому — османів. Крові багато по цих пласких каменях вилилося в море.

— А мене у тих снах не бачила?

— Ні. Жодного разу.

— З тобою й справді щось коїться, якщо ти бачиш те, чого іншим не дано. То горе велике в безум обертається. Бо те, що ми пережили в урочищі Кара-Тебень під час дільби ясиру, не дай, Боже, нікому! Дочок на очах у матерів!… Жінок на очах у чоловіків! Господи, чи є межа сказу людському!? Не витримала, хоч нас і обминула доля тих нещасних; обірвалося щось у тобі. Чуже в душу впустила.

— Не впускала я в себе нікого. Воно саме зайшло в мене по горю, як по сліду чорному. Але воно не вороже мені — я це відчуваю. Що ж до гвалтувань, то у нас усе попереду. Татари нас не чіпали, аби за цноту найбільше взяти. А вже той, хто купить, панькатись не стане.

— Авжеж, що так, — зітхнула Наталка.

Увірвалась пісня за стіною, не чутно стало й саза, натомість долинув голос чоловічий. То господар до однієї з дружин увійшов. Потім тиша настала.

Поринула в тишу й фортеця Сіноп, відгородившись від світу двома важкими брамами: одна в гавань вела, друга — в пустелю. Люди торгові, мандрівники, котрі прибули після заходу сонця, ночували під мурами. І ніхто, ні за які блага не впустив би їх у місто аж до перших променів вранішнього сонця. За такий непослух вартовому голову стинали.

У Сінопі бідні не жили. Тільки заможні й дуже заможні. Та ще раби — власність сінопських жителів, і міські, котрі вулиці й рабат прибирали. На тому рабаті можна було все придбати, чого не купиш на галасливих базарах Стамбула й Варни: дорого оздоблену зброю, золотий та срібний посуд, коштовні прикраси, шовк з Індії та сукно з Шотландії. Охороняла фортецю зразкова яничарська орта.

Тим часом Меланія в сон поринала, і їй здавалося, що вона вирушала на побачення з незнайомцем, на плечі в якого птах чорний сидів. Чоловік той мусив сказати їй цього разу щось дуже важливе.

Козацька ескадра, орієнтуючись по нюрнберзькому квадранту[25], рухалася на південь. Важкі дощові хмари, що їх гнало західним вітром, пливли низько-низько, подекуди торкаючись гребенів хвиль. Веслярі з острахом поглядали на небо, очікуючи, що ось-ось хлине злива. Хвилі дедалі більшали, перетворювались на велетенські рухомі гори. Невидима сила підхоплювала судно, виносила на верхівку тієї гори і зіштовхувала з водяної кручі. Тільки очеретяні снопи, прив’язані вздовж бортів, утримували чайки від перевертання. Та найбільшу небезпеку являли собою підводні човни, що їх буксирували на довгих линвах. Кожної миті хвиля могла підхопити такий човен і жбурнути ним об чайку. Крім шуму води, рипіння кочетів, свисту вітру в щоглах, чулася молитва: “Заступнику наш, святий Миколо, пробач нам гріхи наші, пошли землю! Ось уже дві доби шарпає нас стихія ворожа. Немає сили протистояти їй…” І почув Микола Чудотворець, і розсунув хмари, і пронизав сонячним променем негоду, й побачили чайковські сіру смугу попереду.

— Земля! — заволали.

Судна підігнало прибоєм до піщаного берега, який дедалі у глиб суші перетворювався на пагорби, порослі темно-зеленою рослинністю. Довкіл не видно було жодного селища чи оселі. Гетьман вислав розвідників у трьох напрямках — вздовж берега, на схід і на захід, а також у бік гір. Одягнені в однострої турецьких матросів, вони мали видавати себе за потерпілих у морській катастрофі. За старших у них були колишні втікачі з турецької неволі, котрі добре знали мову.

Вивідники повернулися за три години. Ті, що пішли берегом на захід, казали:

— Немає, пане отамане, жодної душі. Безлюддя всюди.

Те ж саме повідомили й ті, що на схід ходили. І тільки посланці, котрі побували в горах, принесли іншу вість:

— Там села невеликі в межигір’ї, батьку. Трохи більші від наших хуторів. Пастухи живуть чи хлібороби. Мирні люди.

Слабшав вітер, небо звільнилося від хмар. Палаюча куля сонця скочувалася з небосхилу в море, яке все ще вирувало. Тим часом затріщали багаття з моквису і шибляку. Поки кухарі варили куліш, братчики, простеливши свити, полягали довкола багать. Дехто, не дочекавшись вечері, спав; інші мовчки дивились на море, посмоктуючи люльки. Чужа земля… Чи всім їм судилося повернутись додому? Чи побачать вони знову чисті води мальовничих річок? Пожурились хлопці. То один, то другий відведе погляд, щоб не показувати туги в очах.

— почулася тиха пісня біля одного з вогнищ.

Сава відчув, як з піснею в серце йому тривога заповзає. То не було потерпання за своє життя. Тривога, здавалося, сочилася з бурувато-жовтого піску, з невидимих гір, порослих колючкуватими травами й кущами; та й сонце, велетенський розжарений таріль, запалило півобрію — в Україні такого не буває.