Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. — Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!

Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків’я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.

Більш ніж п’ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні вивергали вогонь, пронизливий лемент краяв повітря.

— Смерть усім! — кричали жінки, першими кидаючись на французів.

— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес. Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навіювали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.

— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..

Одностайний скрик жаху й захвату вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, руки були простягнені по столу до шабель, пальці стискували руків’я.

— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.

— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…

І впав на коліна.

Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.

Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи спідницями та руками вмираючого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або присмертні — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.

Іншим разом я розповім про події, що передували вступові французів у маврітанське місто Гуадіс. Ви дізнаєтесь також, як розгнівані городяни витягли з будинку й покарали смертю корехідора Франсіско Трухільйо, звинуваченого в тому, що він не насмілився вчинити більш дійовий опір наполеонівському війську, протиставивши йому лише триста жителів Гуадіса, озброєних рушницями, шаблями, ножами та пращами…

Сьогодні ж я хочу розказати вам про події, які відбулися після того. Генерал-губернатором Гранади був на той час його ясновельможність сеньйор граф Гораціо Себастіані[53], як називали його офранцужені, а губернатором округи Гуадіса — генерал Годіно. Обов’язки командира Двадцятого драгунського кавалерійського полку виконував мосьє Корвіно, якому випала «висока» честь окупувати місто 16 лютого 1810 року.

Два місяці минуло з того ганебного дня. Війська Наполеона володарювали в Гуадісі так вправно, що на землі, яка традиційно була осередком заколотів та партизанщини, запанував спокій — ніби озерце, полите олією, серед хвиль розбурханого моря. Хіба що час від часу на балконах міської ради вішали якогось надто запального патріота, і ніхто вже не дивувався таємничому зникненню того чи того солдата з війська окупантів: усі знали про звичку гуадісців, та й багатьох інших іспанців, топити в колодязях своїх постояльців. Простолюд уже починав потрохи ламати мову на французький манір, і навіть діти вміли вже вимовляти «дідон»[54], звертаючись до завойовників. Отже, все виразно вказувало на те, що асиміляція іспанців з французами просунулася далеко, так далеко, що сповнювала декого по той бік Піренеїв надією на швидке злиття обох народів. Уже танцювали наші бабусі… (тобто бабусі онуків офранцужених, а не мої, дяка богові), вже, кажу, танцювали з офіцерами-переможцями під Маренго, Аустерліцом та Ваграмом і траплялося, що якась легковажна красуня в завуженій сукні та з високим гребенем над мантільєю (а це було тоді криком моди) позирала поблажливо на того чи іншого гренадера, драгуна або й гусара з далеких країв. Уже судові чиновники оформлювали документи на офіційних паперах часів королювання Фернандо VII з припискою: «Дійсне при владі короля нашого сеньйора Д. Хосе Наполеона І»[55]. Уже сини Вольтера і Руссо зволили навіть слухати месу в неділю та в церковні свята, бо ж генерали та вищі чини ходили на месу — правда, як щирі атеїсти, вони слухали месу, сидячи в кріслах за вівтарем і палячи величезні люльки… (історичне). Вже ченці Сан-Августіна, Сан-Дієго, Санто-Домінго і Сан-Франціско спожили усі освячені облатки, вже покинули вони під тиском сили свої монастирі, які віднині служили галлам казармами. Вже, нарешті, в старовинному королівському дворі давніх ворогів Христа[56], які панували в Гуадісі волею аллаха та його пророка Магомета, усе веселилось та раділо під страхом смертної кари.

Отже, за таких обставин гуадіська бойня мала закритися через нестачу худоби. Корів, волів, теличок, баранів, овець, кіз… всю худобу в окрузі зжерли оті іноземці, а ще й усю шинку, корейку, індиків, курчат, курей, голубів, кролів у місті. Чи