Читати книгу - "Кам’яне яйце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою, над ними — бездонне зоряне небо.
— Я вже вийшов із того віку, коли…
— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися власною мудрістю.
— Чого ти хочеш від мене, тату?
— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…
— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.
— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми тобою… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…
— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість і самолюбування водночас. — Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?
— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.
— Яз дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.
Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:
— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?
— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?
— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…
— Він усіх любив…
— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…
Джозеф розсміявся:
— І ти хочеш, аби я постійно тягав із собою цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку. І не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джогеф досить безцеремонно відхилив бать нову руку. — Колись згодом, як я стану бодай полковником.
Син довго сміявся, а генерал дивився на нього, приховуючи біль.
— Це я винен, що ти виріс таким… Я хочу востаннє порадити, як батько синові…
— Ти знову хочеш мені запропонувати відмови тись від польоту за програмою «Зевс»? Але чому? Я хочу літати! І я доклав чимало зусиль, щоб домогтися цього права. І ти мені ні в чому не допоміг, батьку!
— Я міг би тобі й перешкодити. Але не робив того. Ти сам творець власної долі.
— Як ти любиш довго балакати, батьку. Якщо п справді творець власної долі, то я пішов спати. У мене завтра напружений день. І зараз я хочу одного — заснути і добре відпочити.
Джозгф солодко позіхнув, і було важко збагнути, чи він просто хоче подратувати батька, чи справді вибився зі сну.
— Цікаво, що тобі сказали про програму «Зевс»?
— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму, яку треба виконати. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грошима ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі «Зевс» поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.
— Не поставить, сину. Ти загинеш.
— Всі ми колись загинемо. І ті, хто не братиме ніякісінької участі у виконанні програми «Зевс», також… Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.
Стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, притулена серед ночі до вуха, відгукувалась безлюдним морським берегом.
«Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги.
Захід. Сонце. Твоє і моє».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно він мовчав, а інколи жартував: «У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — це говорити тільки правду».
Чорна густа борода надавала йому досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, як і ніколи не бував у Туреччині, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.
У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:
— Полковнику Форест! Інформація!
— Я слухаю.
— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом не маю можливості, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.
— Чому не використовувалась дублююча система?
— Причини розслідуються.
— А що з тридцять сьомою? В чому справа?
— Важко щось сказати з певністю. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.
— Хтось заходив до бункера останнім часом?
— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика проводилась автоматично.
— А хто останнім заходив до третього бункера?
— Ви, пане полковник. Разом з генералом Девісом.
— Дякую за інформацію.
Полковник Форест незадоволено скривився, почухав свою лису голову, скубнув за бороду, врешті солодко позіхнув:
— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати украй важко — вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити профілактично, щоб ніхто не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кам’яне яйце», після закриття браузера.