Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— Згодом підшукаємо щось краще, — сказав Е.

Дорога з гір, дарма що гроза перетворила її на справжній вир, усе ж дала юнакам те, чого вони бажали: зброю і поживу…

Довго йшли пологим схилом, у затінку високих дерева Іноді крізь гущавину нічого не можна було розгледіти, і тоді закрадалася осторога — чи не збочили, та коли виходили на просторі галявини, тоді по далеких шпилях вивіряли потрібний напрям.

Молоді чаки спинилися перед розщелиною, що зяяла поміж кам'яними виступами; вони зводилися вгору і нагадували два крила величезного птаха. Розпечене коло вже почало схилятися до шпилястого виднокола. Шпилі нагадували пощерблені зуби якоїсь потвори, але вони стирчали занадто далеко і тому не видавалися грізними і велетенськими. Юнаки довго дивилися на розпечене коло та на шпилястий обрій.

— Хай Е- погляне туди! — збуджено гукнув То, вказуючи рукою на далекий схил.

Е придивився і побачив німотний стовбур з кількома голими гілками. Це було те дерево, котре пожирав Вогонь, сплигнувши з розшалілого неба, там знаходився той майданчик, де на нього накинувся спершу печерний лев, а згодом і чаки.

— Чаки вбили Вогонь, — промовив То.

— Вбили… — Е глянув на То, ніби вивідував — жалкує друг чи радий з того? Але хоч як дивився, нічого не помітив, а тому спитав — То жалкує за Вогнем?..

— То не жалкує, — без усяких роздумів відповів друг. — Хай Е теж не жалкує.

Е більше не дивився на То. Він перевів погляд на далину, що неначе пірнала у безмежну глибочінь, яка притягувала до себе і якось дивно зачудовувала. З високої розщелини вона видавалася зовсім іншим світом, тяглася так далеко, що місцями губилася в сизій імлі і там розстилалася вузькою, однак такою безмежною стягою, що ліси, озера, пустелі на ній здавалися не більшими за долоню.

— Що робитимем далі?..

Це запитання То вивело Е із споглядання краю. Треба було думати, що робити далі.

З розщелини юнакам треба було спускатися вниз, а потім вибиратися вгору протилежним схилом, а далі ще довго йти тим шляхом, яким поверталися з гір чаки. Е знав це, але не знав, чи вистачить у нього сили.

— Е відчуває втому, а дорога ще довга, — сказав він.

— То теж відчуває втому, але після перепочинку То може йти хоч і всю ніч.

— Е після перепочинку не зможе йти всю ніч…

— То здогадується про це… Тому далі То піде один, а Е залишиться тут.

— Е пройде ще трохи.

— Але ж у друга Е не вистачить сили, щоб пильнувати вночі, — сказав То.

— У Е не вистачить сили, щоб іти вночі, але залишиться її достатньо для того, щоб пильнувати вночі, — заперечив Е.

— Якби пощастило знайти надійний схов — Е міг би у ньому спокійно поспати, — сказав То.

— Е і в схові не засне — думатиме про То.

— А То всю дорогу думатиме про Е, — щиро зізнався Друг.

Серце Е болісно стиснулося — він згадав про Ни, матінку Уф, братів і сестер. Як йому хотілося, щоб друг якомога швидше сповістив їм, що він живий і здоровий. А коли з То щось трапиться в дорозі?.. Адже друг підходитиме до печери чаків, коли вже настане ніч…

— Може, То піде до чаків, коли народиться нове розпечене коло? — запитав Е.

То може і тоді піти, — відповів хлопець. — Але зараз краще. Вночі мало хто побачить То, а То побачить багатьох.

— Хай буде так, як хоче То, — сказав Е.

Юнаки підібрали камені з гострими краями, посідали коло носилок і почали ударами цих каменів відтинати від туші козла шматки м'яса. Довга дорога зморила юнаків, викликала голод, і тепер завзято працювали їхні щелепи. Не перемовлялися, лише зрідка стрічалися поглядами, кидаючи за кущі об'їдені костомахи.

Несподівано звідти почувся жвавий хрускіт. То зірвався на рівні й нечутно, неначе тінь, подався туди.

— Кудлань! — радісно вигукнув юнак і, обернувшись до Е, додав: — Кудлань увесь шлях ішов за нами!.. Кудлань! Чому ж ти не дав про себе знати? То і раніше дав би тобі м'яса!.. Кудлань уже так не боїться, як уперше!

Е теж підбіг до кущів і побачив собаку, який гриз кістку, затиснувши її передніми лапами. Собака вдячними очима дивився на людей, напружував щелепи, нахиляючи голову м'яким вухом до землі — кістка була, певно, занадто твердою.

— Кудланеві треба кинути шмат м'яса! — сказав Е.

— Правильно! — відразу ж погодився То, кинувся ДО Туші і заходився відтинати чималу пайку.

— Хай То кине малий шматок, щоб собака відчував голод, — порадив Е. — Тоді він йтиме за То напевне.

— І це правильно, — погодився То. — Адже саме голод змусив Кудланя брести за нами всю дорогу!

То кинув чотириногому кусень м'яса, який собака дуже швидко впорав.

Юнаки з'їли ще по шматкові м'яса і поспиралися спинами об кам'яну стіну. Е зовсім вибився з сил, хоча й не виказував цього. Хилило на сон. Однак Е не зважувався заплющити очі — боявся заснути. То не хотілося спати — сидіти нерухомо було так добре! Він пильнував. Особливе задоволення мав од споглядання вологого носа Кудланя, якого той висовував з-за брили. Чотириногий уже не приховував своєї присутності — просив ще м'яса…

Е дивився туди, куди мало впасти розпечене коло, — за далекі гірські вершини, але бачив Ни. Бачив її у сльозах і скруті. Очі дівчини вглядалися в імлу, яка приховувала гори, і Ни не могла угледіти його, Е, живого й здорового. Оповиті млою гори почали ближчати, ніби заступали собою світ. Довкола зробилося так темно, як у найглухішому закуткові печери. З якоїсь розщелини вистрибнув лев, вистрибнув з оглушливим риком і палаючими очима. Звір метушився: підстрибував, припадав до землі, вигинався, як змій, усе норовив плигнути, та не на