Читати книгу - "Маленькі дикуни"

тоді на їхньому бівуачному житті можна було поставити хрест. Сем підвівся й поворушив багаття; пошукав очима хмиз, переконався, що його вже немає, і вийшов з тіпі, бурмочучи собі щось під носа. Він не наважився зізнатися, яких зусиль йому вартувало вийти в глупу ніч із тіпі. Сем приніс оберемок хмизу й щільно затулив за собою вхід — і в тіпі знову запалахкотів яскравий вогонь. Хлопчики, мабуть, і не підозрювали, що їхній пригнічений настрій був викликаний тугою за рідною домівкою.

В тіпі стало трохи курно, і Сем сказав:

— Можеш поправити димові клапани? В тебе це краще виходить.

Тепер настала Янова черга примушувати себе вийти з тіпі. Вітер посилювався і тепер дув з іншого боку. Ян переставив димові жердини, пристосував віддушину до вітру й хрипким шепотом запитав:

— Ну як?

— Тепер краще, — так само пошепки відповів Сем, хоч насправді нічого не змінилося.

Ян вскочив у тіпі і швиденько прив’язав двері.

— Давай підкинемо дров та ляжемо спати. — запропонував Сем.

Вони лягли майже одягнені, але довго крутились. Особливо збуджений був Ян. У нього серце рвалося з грудей, коли він виходив з тіпі, і таємнича тривога все ще не вляглася. Тільки язики полум’я заспокоювали хлопця. Ян почав дрімати, але прокидався від найменшого шелесту. Йому вчувся дивний звук на покрівлі тіпі, просто в нього над головою: «тік-тік-скрап, тік-тік-шур». «Ведмідь!» — майнула думка, але одразу зметикував, що то сухе листя скочується по брезенту. Незабаром Ян прокинувся знову, почувши у себе під боком «дряп, дряп, дряп». Він мовчки прислухався — жива істота!

А, то, мабуть, миша. Ще прислухався — звісно, миша. Ян з усієї сили почав гупати по брезенту та свистіти, аж поки прогнав її. Та раптом десь у кронах дерев знову пролунало дивне страхітне виття. В Яна волосся стало дибки. Він простягнув руку і палицею поворушив багаття. Хлопець на якусь мить провалився у сон, та тут його щось розбудило. Хлопчик підхопився й побачив, що Сем сидить на ліжку й до чогось напружено прислухається.

— Семе, що сталося? — прошепотів Ян.

— Не знаю. Де сокира?

— Ось.

— Я покладу її біля себе, а ти — тесак.[8]

Нарешті сон остаточно зморив хлопців, і ті проспали без задніх ніг до ранку. Ян розплющив очі, коли сонце крізь брезент заливало тіпі струменями світла.

— Дятле! Дятле! Годі спати! Прокидайся! — горлав Ян у вухо своєму другові.

Сем спершу ліниво відмахувався, але згадавши, де він, протягнув:

— Тобі сьогодні куховарити, ось ти і вставай. Подаси мені сніданок у ліжко, бо щось у мене знову колінце розболілось…

— Здрастуйте! Ану вставай, ходімо на греблю — викупаємось перед сніданком.

— Оце вже ні — я не купатимусь у холодній воді, — зарепетував Сем.

Ранок був ясний і свіжий. В лісі щебетали пташки. Ян скочив з ліжка і сам узявся за сніданок. Тепер, коли в небі світило сонечко, йому стало дивно й трохи соромно за свою поведінку вночі. Зараз ніщо не лякало хлопця, ба більше, йому навіть кортіло почути оте страшне виття у кронах дерев, щоб дізнатись, звідки воно походить.

Серед попелу ще тліли жаринки, і згодом у тіпі яскраво запалахкотів вогонь, в каструлі закипіла вода для кави, а на сковорідці весело зашкварчало м’ясо, своїми пахощами розпалюючи апетит.

Тим часом Сем, лежачи в ліжку, спостерігав за другом, час від часу зауважуючи:

— Кухар із тебе вийде непоганий, але вогонь нормально ти не можеш розвести. Це нікуди не годиться.

Величезні іскри вилітали з вогнища і сипались на постіль та на покриття тіпі.

— То що ж мені робити?

— Закладаюсь на найкращу татову корову проти твого складаного ножа, що ти поклав у вогонь в’яз або ж тсугу.

— Точно, — розгубився Ян.

— Синку мій! — напучував Великий Вождь Дятел. — Іскри можуть вщент спалити тіпі. Від берези, клена, горішини, ясеня ніколи не буде іскор. Соснове гілля та коріння теж не дає іскор, але вони страшенно чадять, ну… ти вже і сам про це знаєш. Тсуга, в’яз, каштан і кедр іскрять, а тому не годяться для вогнища в тіпі. Для індіанця неприпустимо розводити багаття, яке шипить та стріляє: ворог почує, ну і… оселя може згоріти.

— Зрозумів, дідусю, — відповів куховар, у думці занотовуючи все сказане Семом. — А тепер — марш із ліжка, чуєш! — закричав він грізним голосом і схопив відро з водою.

— Великий Вождь Дятел і справді перелякався б, якби Великий Вождь Кухарчук мав окрему постіль, а так йому залишається лише презирливо посміхатися, — гордовито відповів Сем.

Та пахощі сніданку все ж виманили його з-під ковдри.

Живлюща кава наповнила друзів енергією, і не встигли вони поснідати, як лісом вже лунало радісне гигикання. Про нічні страхи всі геть забули.

ІІІ. Кульгавий воїн і «грязьові альбоми»

— А що, Семе, візьмімо Гая до себе?

— Я саме про це думав. У школі чи в якомусь іншому місці я б не став водитися з таким жевжиком, але тут, у лісі, відчуваю, що роблюсь добрішим чи що… А ще втрьох веселіше, ніж удвох. Більше того, він член нашого племені.

— Ото ж бо й воно. Гукнімо його нашим кличем, — і хлопці крикнули довгим протяжним криком, чергуючи його із короткими уривчастими звуками. Це був умовний клич, на який Гай з’являвся миттєво, коли в нього не було