Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Сучасні дослідники схильні до більш поміркованих суджень. Наприклад, таких: «за змістом вона була сурогатом радянства, свого роду національним большевизмом»[176]. Вибір, який стояв перед Директорією, вважають М. та О. Копиленки, полягав або в утвердженні європейської моделі розвитку, тобто принципу верховенства права, розподілу влад, розвитку парламентаризму тощо, або в утвердженні ідеї диктатури пролетаріату і республіки Рад. Зупинилися на третьому варіанті, який тимчасом задовольнив усіх учасників процесу: проголосили створення “вертикалі” трудових Рад на місцях <…>, а в центрі – Конгресу трудового народу».[177]

Від себе додамо: правовий абсурд Декларації полягав і в тому, що ніякої УНР станом на 24 грудня 1918 р. не існувало. В цьому сенсі Директорія могла бути тільки Директорією самої себе, а не УНР. Вибір, який нібито постав перед Директорією, був абсолютно умоглядним, лежав, якщо можна так сказати, виключно в теоретичній площині. Політико-правові реалії часу і місця подій, конкретні обставини виникнення самої Директорії, врешті-решт, політичне походження та політичні ж уподобання її членів тощо кінець-кінцем запрограмували її пробільшовицьку орієнтацію, яка, власне, і знайшла своє відображення в Декларації 22 грудня.

Тепер ознайомимося зі змістом другого питання порядку денного «об'єднаного засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Голова зборів «оголосив склад членів Ради Міністрів».

Список як список, нібито нічого особливого. Але якщо придивитися до нього уважніше, легко зробити висновок про «коаліційний» склад цього «уряду», місця в якому були надані прихильникам Винниченка, Шаповала та тріумвірату Андрієвський – Коновалець – Петлюра. Судіть самі.

Голова кабінету – явна креатура Винниченка, до якого впродовж свого політичного життя тяжів і Мазуренко. Мицюк, Остапенко, Пилипчук, Штефан – однопартійці Шаповала, потрапили до уряду, найпевніше, за «квотою», як би сказали сьогодні, «батька» Директорії. Капітан першого рангу Білинський (який, до слова, отримав адміральські погони з рук Петлюри), художник Холодний – безпартійні професіонали, яких хронічно бракувало націонал-соціалістам в усі часи. Есдеки Антонович та Михайлів орієнтувалися на Петлюру – так само, як і есеф та масон Шелухін. Самостійник-соціаліст Симонів та генерал Осецький – однопартійці члена Директорії Андрієвського. Підсумок: два голоси в уряді контролював Голова Директорії, чотири – Шаповал, шість – Петлюра, якому, як Головному отаманові, формально підлягали Білинський та Осецький. Про політичні орієнтації ще двох добродіїв – Холодного та Сніжка – сказати щось певне важко.

Правовий абсурд існування першого коаліційного «уряду» полягав у тому, що Директорія якщо і могла призначати уряд, то виключно на підставі повновладдя, наданого їй останньою ухвалою гетьманської Ради Міністрів, яку Директорія не визнавала. Це – по-перше. По-друге, уряд Чехівського, як ми з'ясували вище, був, як мінімум, другим за порядком «урядом» Директорії. По-третє, призначаючи наступний уряд, треба було ухвалити відставку попереднього, що зробити було неможливо, оскільки він був сформований поза урахуванням позиції тріумвірату. Визнати легітимність першого, «вінницького», «уряду» останні не могли хоча б тому, що таке визнання створювало прецедент ухвалення рішень від імені Директорії особисто Винниченком – ніхто з діячів того часу не підозрював ані Швеця, ані Макаренка у політичних впливах. Це, в свою чергу, сформувало неподоланий, між іншим, до сьогодні конфлікт, який прирікав і прирікає на занепад будь-яку українську державну формацію. Адже держава – це інституція, базована насамперед на принципі верховенства права над усіма іншими принципами, інституція, покликана забезпечувати, захищати, примножувати права громадян, а не примножувати беззаконня та захищати приватні інтереси окремих осіб, навіть якщо вони щирі патріоти.

Третє ухвалене питання порядку денного «об'єднаного» засідання 24 грудня – «надання права голові Ради Міністрів доповнити склад кабінету» – яскраво ілюструє вищенаведене міркування. Надання права голові уряду одноосібно призначати собі міністрів – випадок нечуваний і небачений у всесвітній історії, випадок, який нічого спільного ані з правом, ані з законом не має. Але надає можливості для зловживань персонально голові кабінету – зловживань, неосяжних за своїми матеріальними та іншими наслідками. Нарешті, четвертим рішенням історичних зборів стало надання права міністрам обирати собі заступників.[178]

Отут і почалася історія УНР доби Директорії, про яку не пишуть, бо не люблять, професійні вітчизняні фальсифікатори. Бо мають на те вагомі підстави. Спробуймо написати про це ми, але трохи згодом. Наразі з'ясуймо, як планувалося утверджувати новий лад у новій державі, яка «не знатиме ніякого гніту та визиску». Зробити це тим легше, що в нашому розпорядженні є текст «Тимчасового закону Ради Народних Міністрів про силу законів, про порядок утворення законів та про форми і порядок їх оголошення», датований 26 грудня.

«Оголошена» невідомим рішенням Директорії – нікому невідомої, ніякими представницькими органами ніколи не створеної, отже, нелегітимної та незаконної інституції, – нелегітимна та незаконна Рада її міністрі неіснуючої ще навіть формально держави УНР мала творити законність у новій державі у такий спосіб.

Пункт перший. «Закон» від 26 грудня надав «право» «затверджувати» закони Директорії – аж «до остаточного утворення Конституції Української Народної Республіки» – конституції, яка ніколи не була написана і ніколи не була запроваджена.

Пункт другий. «Право законодавчої ініціативи» надавалося Директорії, РНМ та окремим міністрам, тобто групам Винниченка – Чехівського та Петлюри – Коновальця – Андрієвського. Всі інші політичні «суб'єкти» УНР такого «права», отже, будь-якого політичного впливу за нових порядків позбавлялися.

Пункт третій. «Право» написання законопроектів надавалося виключно чиновникам «відповідних міністерств», «державної канцелярії» та «окремих відомств»