Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Дивовижно гарна наша Земля на місячному небі. Вона більша за Сонце, хоч і не така яскрава. Незвично на чорноті неба сяє розжарений диск Сонця, заливаючи поверхню Місяця таким сліпучим світлом, що без темних окулярів скафандра тут неможливо було б розплющити очі. Тіні різкі, густі, чорні. Якщо повернешся спиною до Сонця, то твоя власна тінь здається бездонною ямою і з незвички страшно стати на це місце ногою. Мертва тиша навкруги. Вода й атмосфера майже зовсім зникли з Місяця ще в незапам’ятні часи, а разом з ними зникла і та сила, яка безперервно змінює лице нашої Землі. Все на Місяці здається застиглим і незмінним з давніх-давен.

Та це тільки перше враження. Коли подивишся навкруги, бачиш, що Місяць перестав бути безмовною пустелею: на ньому з’явилась людина.

Ми стояли на невеликому посадочному майданчику за кілька кілометрів від входу у підземне місто. Недалеко від нас націлили в небо свої ажурні конструкції естакади для запуску ракетопланів на Землю. На м’якому, мов килим, бурому піску, що вкривав майданчик, було видно численні відбитки скафандрових черевиків. Віддалік, досить далеко стрибаючи, пробігла невелика група людей, одягнених у захисні скафандри, точнісінько такі, які нам видали перед виходом з ракетоплана.

— Мабуть, селенологи, — кивнула в їхній бік Олена Миколаївна. Вона була тут також уперше і озиралася по боках з не меншою цікавістю, ніж я.

— Хто? — не зрозумів я.

— Тутешні геологи. На відміну від геологів Землі вони називають себе не інакше, як селенологами.

Звістка про наше прибуття швидко проникла в підземне місто, і не встигли ми ще досхочу намилуватися місячними пейзажами, як нас оточили наші давні знайомі — троє студентів Мельбурнського інституту, котрі повинні були допомогти нам підготувати політ на Венеру, Челіта, що працювала тут із групою Конта, нарешті сам Конт і чоловік Олени Миколаївни — Ярослав Павлович. Вони привітали нас «по-місячному», поплескуючи по плечу, бо скафандри заважали обіймам та потискам рук. Правда, Олена Миколаївна все ж ухитрилась обійняти Ярослава Павловича, хоч і досить незграбно.

В навушниках свого радіотелефону я чув вигуки, короткі запитання й відповіді, які заглушив гучний голос Ярослава Павловича: — Ходімте в місто. Вам треба перепочити з дороги.

Я зробив перший несміливий крок по Місяцю, потім ще і ще. Відчуття незвичайної легкості було таке приємне, що я не стримався від спокуси і, сильно відштовхнувшись ногами, підскочив угору. Чи бачили ви в цирку гімнастів, які з-під купола стрибають униз на сітку? Мій стрибок угору був схожий на польоти цих гімнастів, з тією тільки різницею, що, не розрахувавши стрибка, я злетів високо і незграбно перевернувся на льоту. Якби все де відбувалось на Землі, я неминуче сильно покалічився б. Однак на Місяці, який всі тіла притягував із силою вшестеро меншою, ніж Земля, все минулося щасливо. Я відчув тільки слабкий удар і зразу ж схопився на ноги. Виявляється, для того щоб навчитися так спритно пересуватися стрибками, як це робили місячні старожили, потрібне було деяке тренування.

Вхід у місто був біля підніжжя великої кам’яної брили. Ми спустилися по сходах і опинились перед металевими дверима. Ярослав Павлович натиснув кнопку, і двері автоматично відчинилися в яскраво освітлену камеру. Вхідні двері повільно зачинились за нами.

Ми стояли в камері і ждали, коли вона наповниться повітрям. Чути було характерний звук насосів, що працювали: у камеру по трубах надходило повітря. Перед нами автоматично розчинились другі двері всередину печери. Ми пройшли у великий, яскраво освітлений зал, що зсередини був дуже схожий на вестибюль метро. В глибині залу, як і в справжньому метро виднілось декілька ескалаторів, що рухалися вгору і вниз. Вони спустили нас ще глибше у надра Місяця.

Потім ми пройшли ще через одні герметичні двері, і перед нами відкрилося ціле підземне місто, з такими ж вулицями і будинками, які будували на Землі. На дахах будинків було встановлено електролампи, що все навколо заливали рівним денним світлом. Уздовж вулиць тяглися ряди дерев, на клумбах росли квіти.

Так он яке воно, підземне місто! Коли бачиш усе це на телевізійному екрані, то мимоволі сприймаєш, як науково-фантастичний фільм.

— Мені здається, ніби я потрапив у світ чарівної казки, — сказав я.

— Ця печера тягнеться на кілька кілометрів, — повідомив Ярослав Павлович. — Від неї на всі боки відгалужуються довгі вузькі коридори, які охоплюють єдиною системою дуже великий район. Печера має багато входів, схожих на той, через який увійшли ми.

Біля входу в місто стояла велика будівля — міська роздягальня. Ми залишили в ній свої скафандри і пішли вулицями цього незвичайного міста. Вони були досить людні. Дехто з перехожих, мабуть поспішаючи кудись, пересувався стрибками. Інші йшли майже так, як на Землі, тільки ступали легше і трохи ширше. Але ми ще не навчилися ходити так плавно, і, того й дивися, хтось із нас раптом підстрибував та виривався вперед метрів на п’ять. Було досить кумедно бачити це, і всі ми реготали.

Найчастіше підстрибував Віктор Платонов, мабуть, тому, що мав довгі ноги, а можливо, тому, що не міг приховати своєї радості; поруч була Челіта, і він, як усі закохані, був у тому збудженому стані, коли просто не можна не робити дурниць.

— У вас тут легко ставити рекорди, — сказав Платонов після чергового стрибка.

— Ні, ні, у нас зовсім інші спортивні норми, — заперечив Ярослав Павлович. — Я познайомлю вас з нашим чемпіоном із стрибків у довжину. Його останній рекорд — п’ятдесят один метр шість сантиметрів.

Легкий теплий вітерець віяв нам назустріч: це працювали потужні насосні станції, які збагачували повітря киснем.

Уздовж вулиці тяглася алея фруктових дерев. На них висіли спілі плоди. З гілки на гілку перестрибували яскраво-барвисті пташки, привезені