Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Ще кілька хвилин польоту, і перед нами розкинувся безкраїй голубий простір — це було Коралове море.

Олена Миколаївна зупинила свій орнітоптер і повисла нерухомо. Крила її орнітоптера описували в повітрі два блискучі сектори, які виблискували на сонці сріблом.

Вона показала рукою на схід.

— Он Великий Бар’єрний риф, найвеличніша коралова споруда в світі. Він тягнеться вздовж усього східного узбережжя Австралії більш ніж на дві тисячі кілометрів.

Ми бачили вузький, облямований білою піною бурунів ланцюжок островів, що йшли далеко в море, тяглися праворуч і ліворуч скільки сягало око.

— Ми майже біля цілі. Тепер можна обійтися і без карти. Полетимо вздовж берега.

Східні, обернені до моря круті схили гір були відмежовані від берега вузькою прибережною рівниною, порізаною неширокими гірськими річками. Під нами пропливав вічнозелений тропічний ліс. Часом високі могутні дерева зовсім заступали землю. Обвиті ліанами велетенські красені евкаліпти, гігантські дикоростучі фікуси з великим блискучим листям, високі пальми з голими стовбурами і шапкою листя на самісінькій маківці, густі, важкопрохідні чагарі, соковита темно-зелена трава — все це утворювало непролазні джунглі. Аж ось ліси відступили до гір. Уздовж узбережжя потяглися поля пшениці, цукрової тростини, виноградники і пасовиська для овець.

— Це вже Анине господарство, — сказала Олена Миколаївна, зменшуючи швидкість і знижуючись. — Он унизу біліють отари знаменитих мериносних овець, а там, — вона показала рукою на підніжжя найближчої гори, — бачите, містечко? Там живе Аня.

Недалеко від моря крізь густу зелень, виднілася група невеликих білих будинків. За ними, метрів за п’ятсот, були господарчі будівлі для худоби.

За кілька хвилин ми підлетіли до групи дво— і триповерхових котеджів та спустились у дворі на невеликий цементований майданчик, де в кілька рядів стояли орнітоптери.

До нас підбігла Аня. Вона вже чекала.

Ми зайшли в її квартиру. Вона була обладнана точнісінько так, як і наша торітаунська, аж до панорамного телеекрана та холодильної побілки стелі.

Увечері я обійшов усе маленьке містечко. Моїм гідом, щоправда, не дуже вправним, була Аня.

— Не знаю навіть, що й показувати вам, — говорила вона мені. — Звичайна тваринницька ферма, яких на Землі десятки, а може, й сотні тисяч. Можливо, я вам краще овець покажу?

— Ні, це потім. А зараз давайте пройдемось містечком.

Не поспішаючи, ми пройшлися головною вулицею.

По дорозі Аня скупо пояснювала:

— Оце наш клуб, за ним будинок управління нашої станції, ось магазин, поряд їдальня, там дитячий садок, лікарня, ось наші спортивні майданчики, атомна електростанція, холодильник… Ні, слово честі, мені тут нічого вам показувати. Ходімте краще в лабораторії. Вони містяться поряд з пасовиськами.

Їй здавалося, що нічого особливого, вартого уваги в тому, що вона демонструє, нема. Все звичайне, як у всякому сільському містечку, а для мене саме в цьому й було оте особливе.

Раніше я, казати правду, думав собі, чи не нудьгує Аня на своїй фермі, котра так далеко від великих міст, і все хотів було запитати її про це. Тепер я зрозумів усю «несучасність» такого запитання. Це сільське містечко зовсім не здавалося мені таким уже провінціальним. Завдяки розвиткові транспорту і телебачення великі відстані тепер були непомітні. Міста, селища, континенти мовби зблизилися між собою. Якщо ж з’являлася необхідність чи бажання побувати десь далеко за межами свого міста, то до послуг кожного жителя був зручний і швидкий транспорт.

Я поділився з Анею власними думками.

— От бачите, — сказала вона, — ви знаходите значуще в тому, до чого я звикла з перших днів життя. А нам здається, що все чогось ще не вистачає.

— Це завжди так, — зауважив я. — Людині завжди мало того, чого вона вже досягла, і це добре…

Ознайомившись із роботою ферми, я побачив, що сільська праця, по суті, мало чим відрізняється від праці жителів міст.

Був примітивний плуг, якого тяг за собою кінь, з ним міг упоратись малописьменний чи й зовсім не письменний селянин. З’явився трактор — місце селянина заступив трудівник, який пройшов спеціальну технічну підготовку. Трактор змінився складним комплексом машин, керованих на віддалі, — і на місце тракториста прийшов інженер.

Змінилася людина, змінилась наша стара планета. І людині стало тісно на Землі. Космічний корабель підняв її «вище неба», виніс за межі земної атмосфери у загадковий світовий простір.

Настала ера, небувала в історії людства, — ера завоювання нового життєвого простору не шляхом винищення однієї частини людства задля «свободи» іншої, а шляхом пізнання, сміливого і безконечного, за допомогою науки і техніки.

Не без хвилювання сів я у зручне крісло ракетоплана, чекаючи зльоту. Хай не я перший здійснив політ на Місяць, хіба в цьому річ? Адже і за наших часів літаки міцно увійшли в побут людей, проте кожен, кому доводилось рушати у свій перший політ, завжди хвилювався перед випробуванням, яке мав пройти.

Нарешті давно очікувана мить настала. Почулася остання команда, заревли ввімкнені двигуни, і наш ракетоплан стрімко ковзнув по вертикальній металевій естакаді, відірвався від Землі і помчав до Місяця.

Люди можуть дуже помилятися, коли не мають змоги ближче познайомитися з предметом, про який беруться судити. Навіть такий великий старогрецький мислитель, як Арістотель, був певен, що Місяць є відполірованою кулею, в якій віддзеркалюються обриси материків і морів Землі. Цю думку було спростовано одразу ж, як тільки винайшли телескоп, а нині вона тим паче здавалася смішною.

Перше, що впало мені у вічі, коли я вийшов з ракетоплана, це явно відчутні менші порівняно з Землею розміри Місяця. Коли на поверхні Землі людина, що стоїть на рівній місцевості, бачить обрій на відстані п’яти кілометрів і звикла до цього, то на