Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Ми тихенько зайшли до складального цеху і стали збоку, змішавшись із натовпом студентів молодших курсів, які прийшли послухати захист.

— Он Челіта! — шепнув я Олені Миколаївні. — Бачите, з Віктором під стіною. Мабуть, уже захистила.

Я помахав їй рукою. Вона помітила нас і, усміхнувшись, підняла вгору руку, розчепіривши всю п’ятірню.

— П’ять! Вона одержала п’ятірку! Молодець!

Ми проштовхалися крізь натовп до них.

— Захистила! — шепнула нам Челіта. — Не знаю, як мені і дякувати Вікторові за допомогу.

— Щось придумаєте, — усміхнулась Олена Миколаївна, дивлячись на радісне обличчя Віктора Платонова.

— Я, звичайно, придумала б, — з деяким викликом відповіла Челіта, — але ж назавтра він від’їздить.

— Далебі, ні. Він затримається тут ще днів зо два.

— Як же це, Вікторе? — повернулась до нього Челіта. — Таж ви щойно сказали, що їдете?

— Він вас не обдурив, Челіто. Ми спершу думали рушити всі разом. Але зараз бачу, що сьогодні ми не встигнемо владнати усі справи. — В голосі Олени Миколаївни зазвучала м’яка іронія. — Тому ми з професором і вирішили залишити тут Віктора днів на два.

— Атож, ми так порішили, — не забарився я ствердити її слова.

Чи здогадався Віктор про хитрість Олени Миколаївни, чи ні, не знаю, тільки уточнювати не став, і того дня ні його, ні Челіти ми більше так і не бачили.

Як на шляху до раю перед грішниками, яких не засудили на довічні муки в пеклі, стояло чистилище, так перед нами на шляху в космос стояла медична комісія.

Не без хвилювання переступив я заповітний поріг. Траса польоту до найближчих планет була більш-менш освоєна, однак у космосі могли трапитись різні непередбачені випадковості, і міжпланетні подорожі ще не вважались абсолютно безпечними. Крім того, на чужій планеті на людину теж могли чекати різні труднощі. Тому до космічних польотів допускали лише людей цілком здорових, переважно молодь двадцяти п’яти — сорока років, і тільки в разі крайньої необхідності дозволяли летіти людям старшим за шістдесят літ.

Однак у моєму паспорті стояла фантастична дата народження — 1905 рік, і лікарі затялися навіть говорити про мій політ на Венеру. Уявляєте моє розчарування! Я був обурений і вирішив не відступати. Олена Миколаївна не впізнавала мене. Де й поділася недавня невпевненість і розгубленість, що з ними я вступив у цей незнайомий світ! Я домігся спеціального розпорядження президії Всесвітньої медичної Академії наук на висновок про стан мого здоров’я.

Лікарі були змушені оглянути мене. Як я був задоволений тепер, що дотримувався правильного режиму дня та систематично займався спортом! Хоч і які прискіпливі були лікарі, я успішно пройшов перший тур обстежень. Другий тур був серйозніший: належало пройти спеціальну перевірку. В ракетоплані на висоті декількох тисяч кілометрів над Землею протягом кількох днів лікарі перевіряли діяльність мого організму.

Нарешті всі випробування залишились позаду. Наслідки обстеження виявились цілком задовільними, і лікарі були змушені видати мені довідку, що я годжуся в космічний політ.

Нас об’єднали у спеціальний клас, позначений номером того ракетоплана, на якому ми мали летіти на Венеру. Навчальна програма була широка: нас учили поводитися зі зброєю, подавати першу медичну допомогу потерпілому, готувати їжу, користуватися цілою низкою приладів. Найважче було навчитися керувати ракетопланом. Та це було необхідно: адже в разі якого-небудь лиха ми могли залишитись без пілотів.

Учили нас цьому мистецтву пілоти нашого ракетоплана — подружжя чукчів — Ерилік і Суорі Даричан. Годинами просиджували ми в макеті машини, вивчаючи її обладнання.

Через місяць ми вже знали все, чого від нас вимагали: як робити посадку і зліт, як налагодити зв’язок із Землею, де розташовані аварійні запаси води і їжі і коли ними можна користуватися, як зустрітися в космосі з ракетою — дозаправником пального — тощо.

Нарешті все було готове.

Нашу вантажну ракету, збудовану з майбутніх опор електростатичних установок, через що вигляд її зовні дуже відрізнявся від звичайних ракетопланів, відправили на Місяць, куди незабаром мали прилетіти й ми. Всередині цієї ракети знаходилась і та маленька ракета — носій атомного заряду, яку створили студенти Мельбурнського інституту. Сам атомний заряд, оскільки з ним небезпечно було мати справу, розібрали на частини та розмістили в різних місцях вантажної ракети.

До відльоту на Місяць залишалося п’ять днів. Ми заїхали у Торітаун попрощатися з Гасулом і всіма нашими товаришами. Відтак Олена Миколаївна перед від’їздом вирішила провідати свою дочку Аню й запросила мене з собою. Досі я був знайомий з Анею тільки по відеотелефону. Вона часто дзвонила нам. З екрана на мене дивилося, сором’язливо усміхаючись, миле свіже личко. Біляве, ледь кучеряве волосся було заплетене в довгу товсту косу. Навдивовижу ясні темно-сірі очі дивилися з-під прикритих повік трохи задумливо, виказуючи ніжну, мрійливу вдачу.

Ми вилетіли рано-вранці наступного дня. Сонце величезним червоним півдиском випливало над виднокругом, але його проміння ще не сліпило очей. На орнітоптерах ми полетіли на північний схід, туди, де береги Австралії омиває тепле Коралове море. Попереду летіла Олена Миколаївна. Вона мала карту, на якій ми вчора ввечері проклали маршрут свого перельоту довжиною в тисячу двісті кілометрів. За нашими розрахунками, ми мали дістатись на місце через чотири години.

Вряди-годи під нами проносилися зарості скребу — колючого низькорослого чагарника. Непрохідні хащі, які колись займали в Австралії величезні площі, відступили, надавши місце пасовиськам і полям, засіяним сільськогосподарськими культурами.

Рівнина змінилася горбастими передгір’ями. А попереду на обрії вже бовваніли голубуваті обриси Великого Вододільного хребта — найдовшого з усіх хребтів, які утворюють Австралійські Кордильєри. Їхні західні схили та передгір’я, колись засушливі,