Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

Хлопець вийняв з кишені документи, підготовлені для нього капітаном Клерком, і віддав їх водієві, який тим часом сів уже за кермо.

— А тепер слухайте мене уважно, — строго звернувся шофер до Іштвана. — Якщо вас затримають, всіляк, заперечуйте, що були у Відні. Назвіть адресу в Сомбахеї. Там підтвердять, що всі ці дні ви були в них і не залишали квартири.

— А що мені казати, коли спитають, звідки я знаю цих людей?

— Вони давні знайомі вашого батька. Перед війною господар кілька місяців жив у вас. Три тижні тому ви зустрілися в Будапешті і він запросив вас… Ясно?

— Так, — сказав здивовано хлопець.

В душі ворухнулось якесь неприємне відчуття.

— Тоді рушайте, — тоном наказу кинув йому шофер і, не подавши Іштванові руки, ввімкнув мотор. Ніч поглинула невелику машину.

Іштван пішов до Веспрема. Незабаром перед ним відкрилася панорама невеликого міста, залитого електричним світлом… «Щось тут неясно, — напружено думав хлопець. — Я дав би собі відтяти голову, що цей чоловік не шофер. Можливо, це один з друзів капітана Клерка. Він добре володіє угорською мовою, але по акценту відчувається, що він не угорець».

Іштван пройшов через місто. На станції було багато людей. Вони чекали будапештського поїзда. В одному з вагонів третього класу він знайшов вільне місце, сів, заклав руки в кишені і відкинувся на спинку сидіння. Поїзд повільно рушив.

— Бажаєте хліба? — мило спитала Єва, всміхнувшись вродливому блондинові.

— Так, дайте скибку, — відповів той і почав ритися в кишені, шукаючи бумажника. Знервовано мацав внутрішні кишені піджака, потім виклав на стіл блокнот, посвідчення, але бумажника не було.

— До біса, куди я дів свої гроші? — бурмотів він собі під ніс. Потім підвівся і вже повільніше почав знову нишпорити всюди.

Єва, спокійно всміхаючись, чекала. Кошик з хлібом вона поставила на стіл і уважно розглядала посвідчення в червоній шкіряній оправі, на якій золотом був витиснений текст. «Міністерство оборони», — прочитала дівчина, її очі швидко бігли по тексту: «Офіцерське посвідчення», — блищали позолочені літери…

— А бодай його… знайшов! Виявляється, поклав у задню кишеню, — пояснив з полегкістю молодий відвідувач. Він сів, знову поклав у кишеню блокнот і посвідчення, потім вийняв з бумажника стофоринтову асигнацію.

— Може, у вас знайдуться дрібні? — спитала Єва. — На жаль, стільки здачі в мене не буде.

Жодного геллера [9] . Ви, будь ласка, розміняйте.

— Спробую, — всміхнулася Єва і пішла. Через кілька хвилин повернулася. — Усе гаразд. Тільки не відразу витрачайте всі дрібні, вони вам згодяться.

— Ні в якому разі! — промовив юнак, ховаючи в бумажник здачу. Єва зібралася пройти далі, але той зупинив її. — На хвилиночку, панночко. Ви не скажете коли приходить на роботу Ференц Вільдман?

— Вільдман? — перепитала здивовано дівчина.

— Так. Він тут старший офіціант. Адже це ресторан «Лілія», коли не помиляюсь?

— Так, — бурмотіла збентежено Єва. — Але…

— Що?

— Фері вмер…

— Вмер? Що ви кажете? — молодий блондин зворушено схопився з місця.

— Кілька днів тому він попав під машину. Вчора його поховали…

Відвідувач сторопіло втупився в дівчину. В його широко розкритих очах відбилося щире здивування. Він був явно приголомшений. Сівши, розстроєно відсунув од себе тарілку.

— Це неможливо, — шепотів він. — Бідолаха Фері. Панночко, чи не розповіли б ви мені…

— Охоче, але не тепер. Коли б ви мене почекали або завтра перед обідом…

— Ні, я краще почекаю, коли дозволите… Нещасний Фері… — бурмотів чоловік. — Нещасний дядько Фері…

— Коли вас так цікавить справа… то після закриття ресторану…

— Так, обов'язково дочекаюся вас, — перебив її відвідувач.

Єва пройшлася між столиками, підійшла до новоприбулих, пропонуючи їм хліб. Потім зникла за дверима, що вели у службове приміщення. Відклавши кошик, зайшла у контору.

— Любий Габіко, — всміхнулась вона бухгалтерові, — дозвольте мені подзвонити.

— Будь ласка, Єво.

Дівчина набрала номер.

— Алло… Мені пана доктора… Алло… це Єва. Коли ж нарешті прийдеш, любий, мені дуже хотілося б поговорити. Я зробила дурницю, що посварилася з тобою. Так, так… визнаю… ти був правий… Пробач… Значить, прийдеш? Це дуже мило з твого боку. Бувай… Цілую, любий. — Вона поклала трубку.

Коли дівчина знову вийшла в зал, вродливого блондина за столом уже не було. Відвідувачів поменшало, тільки біля бару юрмилось кілька чоловік. Дівчина сіла за стіл офіціантів і мрійливо слухала музику. До неї повернувся хороший настрій. Їй захотілося танцювати, веселитися, забути всі турботи.

Через півгодини в ресторані з'явився високий чоловік з виразними рисами обличчя. Він здав своє темно-сіре пальто і капелюх у гардероб. Перед дзеркалом зупинився, поправив смугастий галстук, причесав світло-русяве, блискуче волосся. Недбалим рухом збив з плечей волосинки, неквапливо рішучими кроками пройшов у зал і сів за одним з наріжних столиків. Білі манжети сорочки на кілька сантиметрів виглядали з-під темно-синього піджака. Взявши меню, він поринув у його вивчення. Лівою рукою іноді пригладжував назад волосся. Видно було, що це для нього звичний жест.

Офіціант підійшов до столика і послужливо став перед гостем. Відвідувач замовив коньяк і печеню.

— Заждіть, прошу вас, — окликнув він офіціанта, який збирався вже йти. — Принесіть ще соус і пляшку пива…

Офіціант вклонився і поквапливо пішов.

— Бажаєте хліба? — всміхнулася Єва.

— Так, дайте. Що нового, дівчинко?

— Офіцер у цивільному питав Вільдмаиа. Після закриття ресторану я зустрінуся з ним. — Дівчина поклала хліб на стіл. — Дай мені велику асигнацію. Не сердься, що я викликала тебе сюди. По телефону я не могла про це