Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Я тяжко зітхнув і обернувся до Ані:

— Тепер розумієш, чому людство загалом краще за окремих осіб? Людство загалом ніколи не почне верещати про те, що йому потрібна термінова допомога, відриваючи від цікавої бесіди.

— Дене! — Макс починав нервуватися.

— Та йду вже, йду, — відповів я і справді пішов до рипучих дверцят, з яких щойно видерлося індиго.

Макс почекав, доки я пройду повз нього, кинув Ані:

«Бувай» і лише тоді подався слідом, немов боявся, що, як обернеться до мене спиною, то я кудись втечу.

— Ну? — спитав я його, коли ми вийшли на сходи. — І що конкретно повідомила тобі Маринка? До речі, котра з наших Маринок дзвонила?

— Нас відкликають, — зітхнув він.

— Чому?

— Не знаю… Сказали терміново витягати тебе, розходитися по домах і писати звіти.

— І все?

— Мабуть…

— Тобто з Анею ми більше не працюватимемо?

— Мабуть.

— І отак ти із нею попрощався? «Бувай»? Ви ж ніби зустрічалися… Може, вона закохалася в тебе, а ти зникаєш, кинувши «бувай»?

Макс здивовано поглянув на мене.

— А що я мав зробити?

— Хоча б вигадати правдоподібне пояснення своєму зникненню.

— Навіщо? Аби не зачепити її почуття? Аби вона не страждала й не плакала ночами?

Я скосив очі на нього. Холодна усмішка, холодні очі, ось воно — істинне обличчя породження Доктора Зло.

Незрозумілого й небезпечного породження. І це — той самий хлопчик, який ще вчора червонів, готуючись до романтичного побачення з дівчинкою, яку тепер так спокійно кидає. Я не міг зрозуміти його. За весь час нашого спілкування так і не зумів пролізти йому в душу… Якщо він, звісно, має душу…

Дежавю… Нещодавно щось таке я думав і про Аню. Тож вони дійсно схожі. Принаймні тим, що я не впевнений у наявності душі в обох випадках… Чомусь захотілося зачепити його, хоч щось розворушити, хоч щось роздивитися вглибині.

— Ти ж казав, що вона тобі подобається… Навіщо робити боляче людині, яка тобі подобається?

Він зупинився, витріщився на мене. Спитав:

— Ти серйозно?

Я зітхнув. От індиго!

— Звісно ж, ні! Просто вона шукатиме тебе, якщо ти зникнеш без пояснень. А знаючи її таланти, можна припустити, що врешті-решт таки знайде.

— Ти плутаєш її таланти з моїми.

А, звісно. Я ж майже забув — Максові невідомо про спільний корінь їхніх талантів, отже, він не може уявити собі ступінь загрози. У цьому все наше керівництво — параноя, доведена до абсурду, що примушує приховувати від власних агентів факти, які можуть вплинути на важливі рішення у справах… Що ж, сподіваймося, вони почули мої і (що найголовніше) Максові слова, тепер нехай роблять висновки. Мені залишається лише скласти звіт і забути про все це, як про поганий сон.

Ми попрощалися на перехресті.

— Побачимося, — сказав мені Макс.

— Сподіваюся, що ні, — всміхнувся у відповідь я, відсалютував двома пальцями та пішов своєю дорогою. Неприємний гострий погляд ще довго свербів мені між лопатками.

Я вирішив пройтися пішки. Треба було прокрутити в голові всі події останніх днів, треба було розібратися з крапками: розставити їх над «і» та позаміняти ними всі знаки питання. Треба було створити адекватне бачення неадекватної ситуації, більш того — треба було вигадати адекватні висновки й пропозиції. В першу чергу треба було зробити висновок для самого себе.

Я так і не встиг зрозуміти нашу дівчинку, не встиг просканувати, як сказав би Макс. Звісно, щось там було в ній, щось незвичайне сиділо в тілі звичайнісінької дитини. Та яке воно було, це щось, я не знав. Не знав навіть, чи брехала вона мені, коли розповідала про свою любов до цього світу з усім його вмістом, включаючи навіть таких потвор, як люди.

Втім, хіба впевненість у її думці з цього приводу хоч якось наблизить мене до вірного висновку? Чому саме ця з усіх невідомих нашого рівняння так зацікавила мене?

Якщо вона не брехала, то вона й справді любить усе живе й неживе навколо, та чи означає це, що вона не зможе знищити його? Звісно ж, ні. Візьмімо того ж Макса, нещодавно закоханого в Аню, та згадаймо його холодну посмішку й не менш холодне «треба буде — ліквідуємо». Чому такого ж моменту не може виникнути і в її стосунках зі світом?

Така в них любов, у цих дітей, сильне почуття, але завжди може виникнути щось сильніше. У випадку з Максом це його робота. У випадку з Анею це може бути будь-чим і з’явитися будь-коли. Або сидіти в ній давно й просто тихенько чекати свого часу. Отже, в цьому випадку вона залишається потенційною загрозою. Якщо ж вона брехала, то її треба ліквідувати хоча б через це — з дитинства не люблю, коли мені брешуть. А років з десяти у дев’яноста випадках зі ста ті, хто мені брехали, після цього чомусь наполегливо намагалися мене вбити. Тож на брехунів у мене давно з’явилася небезпечна алергія. Для них небезпечна.

З іншого боку, брехати вона могла мені лише тому, що знала, хто я такий. І отже, розуміла, як це небезпечно. Було б дурістю з її боку попастися саме на такій незначущій брехні.

Якби вона сказала мені, що люди — сволота, що вбивати їх треба, знищувати, чавити, дустом їх треба, дустом, хіба я не зрозумів би її? Хіба б вирішив, що вона ненормальна?

Я сам з дитинства протиставляв себе потворам, що оточували мене, я воював із ними. Я ледь не з народження чудово розумів, якими вони можуть бути, точніше — якими вони є,