Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

кусали й могли і для мене, і для тебе стати дією, вони мають щось зачепити в тобі. Ось чому, якщо я хочу навчити тебе, що таке Бог, я пошлю тебе спершу дертися в гори, щоб зоряний гребінь розкрився тобі всіма своїми спокусами. Я пошлю тебе помирати від спраги в пустелях, щоб фонтани зачарували тебе. Потім я пошлю тебе на півроку розбивати каміння, щоб полудневе сонце знищило тебе. Потім я скажу тобі: «той, кого випалило полудневе сонце, повернеться під покровом ночі з зоряного гребеня і вп’ється тишею божественних фонтанів».

Ти повіриш у Бога.

Ти не зможеш заперечити його, бо він просто буде, так само як є журба на обличчі, якщо я вирізьбив його.

Адже немає мови або дії, є тільки два аспекти одного Бога. Ось чому я називаю молитву тяжкою працею, а оранку - медитацією.

 

LXXXVII

 

 

Ти не побачиш знаку, бо печать божественності, знаку якої ти бажаєш,- це сама тиша. Каміння нічого не знає про храм, який воно складає, і не може нічого знати про нього. Так само й шматок кори - про дерево, яке складає разом з іншими шматками. Так само й дерево або оселя - про маєток, який вони складають. Так само й ти - про Бога. Адже треба, щоб храм явився каменю, а дерево - корі, але це не має сенсу, бо для каменя немає мови, якою можна сприйняти храм. Мова з’являється на рівні дерева.

Це стало моїм відкриттям після тієї подорожі до Бога.

 

Завжди сам, замкнений у собі перед собою. Я не маю надії вийти зі своєї самотності завдяки самому собі. Камінь не має надії бути якоюсь іншою річчю, ніж камінь. Але, у співпраці, каміння збирається і стає храмом.

Я вже не маю надії претендувати на появу архангела, бо він або невидимий, або ж його немає. А ті, хто сподівається знаку від Бога,- саме вони роблять із нього віддзеркалення й не бачать у ньому нічого, крім самих себе. Але мені трапилося поєднатися з моїм народом, і тепло змінило мене. Саме це і є ознакою Бога. Адже, тільки-но настає тиша, вона стає справжньою для всього каміння.

Отже, я сам, за межами всіх громад, я ніщо і не зможу задовольнити себе.

Отже, дозвольте собі стати зерниною взимку в коморі і спати там.

 

LXXXVIII

 

 

Відмова бути трансцендованим:

- Я,- кажуть вони.

І б’ють себе в груди. Наче в них є хтось усередині, і то завдяки їм. Це однаково, якби камені храму говорили: «Я, я, я…»

Так само й ті, кого я засудив, звелівши видобувати діаманти. Піт, важке сапання, отупіння ставали діамантами й світлом. Вони існували завдяки діаманту, що був їхнім значенням. Але настав день, коли вони повстали. «Я, я, я!» - кричали вони. Вони відмовилися підпорядкуватися діамантові. Вони вже не хотіли розвиватися. А хотіли лише відчувати, як вони шанують самі себе. Замість діаманта вони самі запропонували себе як взірець. Вони бридкі, бо гарні в діаманті. Адже каміння гарне в храмі. А дерево гарне в маєтку. Річка гарна в імперії... І річку оспівують: «Ти, годувальнице наших отар, ти, повільна кров наших рівнин, ти, провіднице наших кораблів…»

А ті людці вважали себе за мету й за кінець і цікавилися відтоді тільки тим, що служить їм, а не тим, що вище від них і чому вони самі служили.

Ось чому вони вбивають принців, розтирають на порошок діаманти, щоб поділити їх між собою, запроторюють до в’язниць тих, що, шукавши істини, змогли б коли-небудь запанувати над ними. «Пора,- казали вони,- щоб храм послужив камінню». Вони гадали, ніби кожен із них збагатиться своїми шматочками храму, але каміння, позбавлене своєї божественної частини, стало простою жорствою!

 

LXXXIX

 

 

А втім, ти запитуєш:

- Де починається рабство й де закінчується, де починається універсальне й де закінчується? А де починаються права людини? Адже я знаю права храму, що є сенсом каміння, і права імперії, що є сенсом людей, і права вірша, що є сенсом слів. Але я не визнаю прав каміння супроти храму, ані прав слів супроти вірша, ані прав людини супроти імперії.

Немає справжнього егоїзму, є тільки каліцтво. А той, хто виходить сам, кажучи: «Я, я, я…» - наче відсутній в імперії. Отже, наче камінь за межами храму, або слово сухе за межами вірша, або фрагмент плоті, який не становить частини тіла.

- Але,- сказав я йому,- я можу скасувати імперії та об’єднати всіх людей в одному храмі, і отак вони отримають свій сенс від набагато просторішого храму…

- Це означає, що ти нічого не розумієш,- відповів мій батько.- Адже каміння, яке ти бачиш, спершу складало руку й від неї отримало свій сенс. Інше каміння складало горло, ще інше - крило. А разом вони становлять кам’яного янгола. А інше каміння в своїй сукупності становить загострену арку. А інше в сукупності - колону. А тепер, якщо ти візьмеш цих кам’яних янголів, арки й колони, все разом становитиме храм. А тепер, якщо ти візьмеш усі храми, вони становитимуть святе місто, що керує тобою в твоєму переході через пустелю. А тепер уяви собі, що замість підпорядкувати каміння руці, горлу і крилу статуї, а потім - через статуї - храмові, а потім - через храми - святому містові, ти вважатимеш, що тобі вигідніше одразу підпорядкувати каміння цього святому містові, склавши його у величезну однорідну купу, немов сяєво святого міста, єдине і неповторне, не народжувалося з того розмаїття. Немов сяєво колони, єдине і неповторне, не народжувалося з капітелі, стрижня і цоколя, що є різними. Бо що вища істина, то більше слід спостерігати згори, щоб зрозуміти її. Життя одне, так само як і схильність до моря, а проте кожен рівень відрізняється від іншого, делегуючи свою владу від істоти до істоти, наче від сходинки до сходинки. Адже цей вітрильник один, дарма що складається з різних речей. Адже зблизька ти побачиш вітрила, щогли, ніс, корму, форштевень. А ще ближче видно, що це все має своє мотуззя, клини, дошки і цвяхи.