Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

— Дякую, що підвіз, — віддаю Рою куртку, що була накинута на мої плечі.

Шкіра миттєво покривається мурашками.

На мені речі Сибіли, волосся майже висохло, але мені все одно холодно.

Ми поїхали, щойно я переодяглася. Залишатися далі не було жодного бажання. Після пережитого шоку мені хотілося якнайшвидше опинитися в безпеці – у себе вдома.

Всім відразу стало цікаво, що сталося, тому кожен вважав за потрібне спробувати дізнатися у мене подробиці. А Тара вчинила за своїм звичаєм - зіштовхнула обох хлопців у басейн і кожного з них зверху полила коктейлями, якими вони до цього напивалися.

Скайлер лише кудись зник. Я не бачила його, коли ми виходили та сідали в машину. Може, поїхав додому раніше, а можливо, вирішив залишитися у Сибіли після вечірки.

Щулюсь від легкого вітру і повертаюся до Роя. Він зголосився мене підвезти, а я так і не сказала йому те, що збиралася.

Відкриваю рота, щоб подякувати, але він замовляє першим.

- Лів, я багато думав ці дні.

Серце схвильовано підскакує до горла.

- Рою, - перебиваю його я, щоб встигнути сказати те, що маю, і не почути слів про чортову френд-зону, - мені дуже сподобався вечір, який ми провели разом.

Обличчя хлопця майже відразу світлішає.

- Мені теж, - усміхається він, - власне про це я й хотів поговорити. Я хотів би, щоб ми проводили більше часу разом. Ти мені подобаєшся, Лів. Мені здається, що нам варто спробувати.

Боже… Що він щойно сказав? Стан пережитого шоку змінюється іншим. Мені здається, я не дочула або придумала собі це, адже скільки разів уявляла собі цей самий момент, що вже не розрізняю де правда, а де моя фантазія.

- Ти мені теж подобаєшся, - озвучую свої почуття з надією, що мені не здалося.

Судячи з широкої усмішки на його губах, правда. Рой зізнався мені у своїх почуттях.

Хоч поруч і не спалахують феєрверки, але мені ніби бачиться, що саме це і відбувається довкола. У вухах дзвенить, перед очима кольорові кола розходяться.

Усміхаюся у відповідь, а потім нарешті відбувається те, чого я так довго чекала. Рой схиляється і цілує мене.

Я перестаю дихати. Завмираю, намагаючись вловити кожну нотку, аромат, потонути в такому довгоочікуваному моменті. М'які губи ніжно торкаються моїх. Ледве відчутно. Обережно. Не так, як минулого разу поцілував мене Скайлер. Той втиснувся з якимось натиском і неприборканістю. Так, що у мене подих вибило з легеней і я ніби вивалилася сама з себе.

А Рой, здається, боїться злякати мене. Поступово натискає сильніше і я відповідаю. Прикриваю очі, розчиняючись у реалізації своєї мрії. Поцілунок стає глибшим, я відчуваю, як Рой присувається ближче, обіймає мене. Мені трохи волого і чомусь лоскітно. По кісточках мчить тремтіння, від якого хочеться сміятися.

Головне, не розсміятися вголос, бо він неправильно розцінить.

Обережно відсуваюсь, навіть не приховуючи щасливої ​​посмішки. Рой дивиться мені просто у вічі.

- Не хочу тебе відпускати, - зізнається, перевівши погляд на будинок за мною, - так би й сидів з тобою всю ніч.

Посмішка погрожує розірвати мої власні губи.

– Я б теж не відмовилася від цього.

Але всупереч моїм же словам мене знову охоплює холодне тремтіння. Губи починають тремтіти, і я обхоплюю себе руками

- Іди. Тобі треба зігрітися. Завтра в школі побачимось, — каже Рой, ще раз поцілувавши мене.

Киваю та виходжу з машини. Серце в благоговінні пурхає грудною кліткою, поки я входжу в будинок і прямую до себе.

Невже це сталося? Через стільки часу ми стали парою. Я та Рой.

Від щастя хочеться співати та танцювати, але натомість я дістаю телефон із сумки і швидко друкую Тарі повідомлення.

"Ми з Роєм поцілувалися".

«Слава Богу, це трапилося не на пенсії. Я рада за тебе, мила» - майже відразу прилітає уїдлива відповідь, і я показую їй язик. Точніше телефону, але адресується він саме подрузі.

Роздягаюся і стаю під гарячі струмені води. Торкаюся своїх губ і знову і знову прокручую в голові ті кілька хвилин з Роєм. Від нього так приємно пахло одеколоном. І губи м'які, обережні. Його дотики змусили все всередині мене здійнятися кудись високо-високо і стерли з пам'яті глибину басейну, куди мене затягало всього якусь годину тому.

Посмішка сповзає з обличчя. Вода раптом здається холодною, перестаючи зігрівати. У пам'яті спливає Скайлер і моє дивне потрясіння після того, як він мене витягнув із басейну.

Мені на той час немов зробили дефібриляцію шлуночків. Потужним розрядом струму прямо в груди. З такою силою, що мене підкинуло. Прошибло наскрізь, що навіть зараз я відчуваю це дивне відчуття.

Не дарма я так довго трималася подалі від води. Пам'ятала ж чудово, як це, коли не можна зробити вдих, і ось знову. Якби не Скайлер, невідомо, хоча б хтось помітив би те, що я тону.

Хіба можна пускати п'яних людей у ​​басейн із глибиною в кілька метрів? Для домашнього, мені здається, потрібна менша глибина. Як у нас, наприклад. І то, я навіть до нашого толку не заходжу, що вже говорити про інших. Але це, звісно, ​​не моя справа. Очевидно, з усіх тільки я не вмію плавати, тому ніхто і не переживає про жахливі метри води.

Видихаю і відганяю геть лякаючі думки.

Усе скінчилося. Я в безпеці.

Наступного ранку ми снідаємо з Ейданом і Скайлером. Мама з татом уже поїхали, Зак теж почав їздити раніше, щоб не стояти в пробках і не спізнюватися на пари.

- Тобі подобаються твої нові гойдалки? - Запитую у Ейдана, дивлячись на новенькі, встановлені кілька днів тому гойдалки.

Вони в кілька разів кращі, безпечніші за рахунок зручного сидіння і міцніші на перший погляд. Поруч встановлені гірки та пісочниця. А трохи на відстані батут і навіть лабіринт, де можна бігати з першого поверху на третій і долати різноманітні перешкоди.