Читати книгу - "Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович"

29–30 листопада 1943 року відбувся важкий бій між 1,5–2 тисячами шуцманів і куренем «Кривоніс-ІІ» неподалік села Недільна на Самбірщині. Повстанці відступили зі значними втратами, на полі бою залишився майже весь штаб куреня і сам курінний.

Розстріл нацистами повстанців, взятих у полон у бою під Недільною. 2 грудня 1943 р., Дрогобич

На Волині останню велику антиповстанську операцію Прюцманн провів у листопаді 1943 року. 2–3 листопада авіація розбомбила місто Степань і витіснила підрозділи групи «Заграва» на північ. Одночасно 3 листопада німецькі літаки обстріляли та розбомбили місто Колки, де УПА утворила Колківську республіку (про це докладніше — у міфі 31). Тут треба зазначити, що територію «республіки» нацисти не могли захопити з червня до початку листопада 1943 року, коли провели зачистку, вбивши до 600 цивільних.

За жовтень — листопад 1943 року між УПА-УНС і німецькими окупантами відбулося 47 боїв, а сільська самооборона УПА провела 125 сутичок. Гітлерівці втратили понад 1,5 тисяч солдатів.

Повністю придушити опір УПА нацистам не вдалося. Радянсько-німецький фронт, що наближався, відтягав на себе більшість військових сил. Тому масштабних антиповстанських акцій на Волині німецькі генерали більше не проводили.

Телеграма Прюцманна стосовно придушення «українського національного повстання» на Волині, 25 серпня 1943 р.

На галицьких землях протистояння тривало до кінця літа 1944 року. Українську народну самооборону (УНС) переформували в УПА-Захід. Вояки УПА в березні — травні 1944 року виступали в обороні українських сіл від німецького грабунку. Часом недостатньо успішно: у травні Вермахт розбив сотні «імені Галайди» та «Сіроманців» на Львівщині.

З 31 травня до 6 червня 1944 року в Чорному лісі із УПА воювали частини 7-ї танкової дивізії Вермахту. До середини літа протистояння в Галичині досягло піку.

Найбільші зіткнення УПА-Захід із німецько-угорськими військами відбулися навколо гори Лопата на стику Дрогобицької і Станіславської (тепер — Івано-Франківської) областей. Про ці події докладно повідомляють також і письмові донесення польського підпілля. Із 6 до 16 липня 1944 року точилися напружені бої, які від артилерійських обстрілів переходили до рукопашних сутичок. Але перемога була за повстанцями під командуванням Василя Андрусяка — «Різуна». Полягли 50 українців, а окупанти втратили близько 200 вояків і відступили.

Під ударами Червоної армії Вермахт залишав Україну. До початку вересня траплялися переважно дрібні сутички та роззброєння упівцями німецьких частин.

В історії українського повстанського руху були епізоди, коли окремі командири спробували самочинно провести переговори із німецьким командуванням за формулою «нейтралітет в обмін на зброю» або «їжа в обмін на зброю». Також відомо про декілька випадків, коли за такою формулою від 80 до 100 одиниць стрілецької зброї було-таки передано повстанцям. Але такі домовленості не віталися командуванням українського підпілля. У деяких випадках дійшло навіть до суворого покарання. У березні 1944 року за вироком військово-польового суду УПА розстріляли першого ініціатора самочинних переговорів Порфирія Антонюка — «Сосенка». Також у квітні 1944 року за вироком суду УПА стратили Миколу Олійника — «Орла».

Пізніше переговори з німецькими окупаційними урядовцями все ж відбулися на рівні Проводу ОУН(б). Окупанти були зацікавлені в тому, щоб ОУН і УПА припинили антинімецьку боротьбу, аби німці могли кинути більше сил для стримування радянського наступу. Оунівці ж прагнули домогтися звільнення політв’язнів з концтаборів (Степана Бандери, Ярослава Стецька та багатьох інших), а також здобути зброю для УПА, якої завжди бракувало. Зустрічі між представниками Проводу і німецьких органів відбулися в березні, квітні, червні та липні 1944 року. Внаслідок них повстанці одержали кількасот одиниць зброї, а у вересні — жовтні 1944 року нацисти звільнили Степана Бандеру та інших українських націоналістів, щоправда залишили під наглядом Гестапо.

Натомість бандерівці зменшили інтенсивність антинімецьких акцій (переважно на Волині), але не припинили їх зовсім. Як доносив офіцер групи армій «Південь» майор Мюллер, «у той час, як окремі націонал-українські банди ставлять себе до розпорядження німецького Вермахту або виконують його завдання, інші ведуть скажену боротьбу проти Вермахту з фанатичною ненавистю». Приклади такої «скаженої боротьби» в Чорному лісі чи на горі Лопаті в Галичині згадувалися вище.

Діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням і німецькі окупаційні керівники Шене, фон дем Бах і Прюцманн, і радянський партизанський командир Вершигора. Дослідники оцінюють втрати від рук УПА у 12 тисяч німецьких окупантів та їхніх союзників. У збройному протистоянні з окупантами українське підпілля та повстанські підрозділи втратили також 10–12 тисяч.

Щоб поставити крапку в історії цього міфу, залишається процитувати один із багатьох німецьких документів, про існування яких «не знав» колишній міністр освіти Дмитро Табачник. Це — телеграма вищого керівника СС і поліції України обергрупенфюрера СС Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 року: «Головнокомандувачу території групи армій “Південь”. У зв’язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку».

Міф 31. УПА жодного ешелону не пустила під укіс

Так звана УПА за весь час свого існування не знищила жодного німецького танка, не пустила під укіс жоден залізничний ешелон, не ліквідувала жодного німецького генерала-карателя. Немає жодного документу керівництва УПА з рішенням про військові дії проти німецької армії.

Суть міфу

УПА не завдала німецьким окупантам жодних втрат і не відіграла жодної ролі у звільненні України від нацистів.

Факти стисло

Втрати особового складу, яких УПА завдала німецьким окупантам, цілком порівнянні з їхніми втратами від радянських партизанів України. Проте українські повстанці вістря антинімецької боротьби спрямовували переважно на протидію економічному пограбуванню місцевого населення, вивозу остарбайтерів на примусові роботи та оборону українців від каральних експедицій.

Факти докладніше