Читати книгу - "Повернення короля"

Барабани загуркотіли гучніше. У небо здійнявся вогонь. Велетенські машини повзли полем, а посередині між ними був здоровенний таран завдовжки зі шістдесятиліктеве лісове дерево, що погойдувався на могутніх ланцюгах, – довго його кували в темних кузнях Мордору. Гігантське навершя, відлите з чорної сталі, за формою нагадувало хижого вовка і було закляте нищівною силою. Цей таран назвали Ґрондом – на згадку про прадавній Підземний Молот. Його тягли величезні звірі, оточували орки, а позаду крокували гірські тролі, котрі єдині могли його втримати.

Проте ґондорські воїни чинили біля Брами запеклий опір: там стояли напоготові лицарі Дол-Амрота і наймужніші воїни з гарнізону. Ядра та дротики летіли густими хмарами, а обложні вежі розтріскувалися чи зненацька спалахували, наче смолоскипи. Перед мурами обабіч Брами землю вкривали уламки механізмів і трупи загиблих, але шал гнав уперед усе нових і нових ворожих солдатів.

Ґронд насувався. Вогонь не міг уразити його корпус; і хоч іноді котрийсь із величезних звірів, які тягнули таран, здичавівши від страху, топтав і нищив незліченних орків, котрі його охороняли, їхні трупи відкидали зі шляху, а спорожніле місце займали інші вояки.

Ґронд насувався. Барабани знавісніло гриміли. Понад горами вбитих з’явилася страхітлива подоба – вершник: високий, у каптурі й у чорному плащі. Він повільно їхав уперед, топчучи тих, хто впав, і вже не зважав на дротики. Потім спинився, здійняв довгого темного меча. І відразу ж непоборний страх охопив усіх захисників і їхніх супротивників: люди безвільно опустили руки, не тенькнув жоден лук. На мить усе стихло.

Потім барабани знову заторохтіли та захрипіли. Дужі руки замашисто гойднули Ґронд. І він досягнув Брами. Вона задрижала. Глибинний гуркіт прокотився Містом, неначе грім у хмарах. Але двері зі заліза та стояки зі сталі витримали цей удар.

Тоді Чорний Капітан піднявся у стременах і голосно викрикнув щось жахливим голосом, відтворивши забутою мовою слова влади та страху, що розколювали і камінь, і серця.

Так він викрикував тричі. І тричі вдаряв у двері величезний таран. Аж раптом за третім ударом Брама Ґондору піддалася й, ніби поцілена якимось пробивним закляттям, розкололася: спершу спалахнуло палюче світло, а тоді двері розлетілися на друзки, що розсипалися по землі.

* * *

Так Володар Назґулів в’їхав у Місто. Його могутня чорна постать бовваніла на тлі пожеж: він наче виріс, перетворившись на розлогу загрозу, що сіє довкола відчай. Володар Назґулів в’їхав у Місто крізь аркаду, попід якою не проїздив іще жоден ворог, і всі, побачивши його, кинулись урозтіч.

Усі, крім одного. На майданчику перед Брамою мовчазний і нерухомий сидів на Тіньогриві Ґандальф. Єдиний із-поміж усіх вільних земних коней цей жах був здатен витримати Тіньогрив, завмерлий, непохитний, мов ті камінні скульптури на Рат-Дінені.

– Ти не зможеш сюди увійти, – мовив Ґандальф, і велетенська тінь зупинилася. – Повертайся назад у приготовану для тебе безодню! Повертайся! Падай у ніщо! Така-бо доля чекає на тебе і на твого господаря! Забирайся!

Та Чорний Вершник відкинув каптура, й – о жах! – на ньому була корона, проте не було видимої голови. Між нею та вкритими плащем плечима, широкими і темними, лиш горіли червоні вогні. А з невидного рота залунав убивчий сміх.

– Старий дурню! – сказав Вершник. – Старий дурню! Настав мій час. Невже ти не впізнаєш Смерті, навіть зустрівши її? Помри ж негайно з марними прокляттями на вустах!

За тими словами він високо здійняв свого меча, лезом якого струменіло полум’я.

* * *

Але Ґандальф навіть не ворухнувся. І тієї миті десь далеко на одному з подвір’їв Міста заспівав півень. Він кукурікав пронизливо та дзвінко, бо, нічого не тямлячи в чарах і у війні, вітав ранок, який усе ж займався світанковою зорею високо в небі понад смертоносним мороком.

І ніби у відповідь на голос птаха звіддалік долинув інший звук. Ріжки, ріжки, ріжки. Вони приглушено відлунили від темних боків Міндоллуїну. Гучно та виклично сурмили славетні роги Півночі.

* * *

РОЗДІЛ 5

МАРШ РОГІРИМІВ

Було темно. Мері лежав на землі, по вуха загорнувшись у коцик, і не бачив анічогісінько. Нічне повітря мовби застигло, і не було відчутно ні найлегшого повіву, проте невидимі дерева навколо наче тихо зітхали. Гобіт підвів голову. І вкотре почув щось на кшталт бою далеких барабанів на заліснених пагорбах і на гірських схилах. Гуркіт зненацька стихав, а потім долинав уже з іншого місця, то ближче, то далі. Й Мері подумав, а чи почули його вартові.

Він не бачив їх, але знав, що неподалік розташувалися загони рогіримів. Гобіт відчував у темряві запах коней, чув, як вони ворушаться та м’яко ступають усипаним глицею ґрунтом. Військо стало на привал у соснових лісах, що з’юрмилися навколо сигнального пагорба Ейленах – високого самотнього пагорба, який виступав із довгого пасма Лісу Друадан, що тягнувся вздовж путівця у Східному Анорієні.

Мері дуже стомився, та заснути не міг. Він був у дорозі вже чотири дні поспіль, і пітьма, що дедалі густішала, поволі гнітила його серце. Гобіт дивувався сам зі себе: навіщо він так палко прагнув піти в похід, якщо мав поважне виправдання, ба навіть наказ свого володаря залишитись у тилу? А ще його цікавило, чи довідався старий Король про цей непослух і чи гнівається на нього. Мабуть, ні. Дернгельм і Ельфгельм, який командував тим еоредом, у якому вони були, здається, добре порозумілися. Ні командир, ані його люди не зважали на Мері, вдаючи, що не чують, коли той, траплялося, розмовляв уголос. Гобіт міг бути просто ще одним Дернгельмовим клунком. Та й зі самого Дернгельма втіхи було мало: той ні до кого не озивався. Мері почувався непомітним, непотрібним і самотнім. І от настала тривожна пора, військо було в небезпеці. До зовнішніх мурів Мінас-Тіріта, які обступили міські околиці, залишився менше ніж день ходу. Рогірими вислали розвідників. Дехто з них так і не повернувся. Інші з’явилися швидко і доповіли, що дорогу вже захопили недруги. На ній був розміщений ворожий табір – більш як за сім верст на захід од Амон-Діну, – і деякі людські війська вже просувалися дорогою вперед і були менш ніж за дві милі від роганців. Між пагорбів і в лісах на узбіччі вештались орки. Тож король і Еомер скликали раду о порі нічної варти.

Мері захотів із кимось побалакати і згадав про Піпіна. Та