Читати книгу - "Повернення короля"

це лише посилило його неспокій. Бідолашний Піпін зараз ув’язнений у великому кам’яному місті, самотній і наляканий. Мері хотів би бути рославим Вершником, таким як Еомер, і сурмити в ріг чи у щось іще, і мчати на порятунок свого друга. Й він сів, прислухаючись до барабанів, що гриміли вже зовсім близько. Аж раптом почув низькі голоси і побачив тьмяні, прикриті чимось ліхтарі поміж дерев. Поряд у темряві якось непевно рухалися люди.

У цю мить над гобітом нависла якась висока постать і перечепилася через нього, лаючи коріння дерева. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.

– Я не корінь дерева, пане, – озвався Мері, – і не клунок, а гобіт, котрого ти вдарив. Проте замість перепрошувати розкажи мені, що це рухається поблизу.

– Щось, здатне рухатись у цьому бісовому мороці, – відповів Ельфгельм. – Але володар переказує, щоби ми всі були напоготові: можемо вирушити будь-якої миті.

– Тобто надходять вороги? – стурбовано запитав Мері. – І це їхні барабани б’ють удалині? Я вже було подумав, що це мені вчувається, бо ніхто інший, здається, не звертає на них уваги.

– Ні, ні, – відказав Ельфгельм, – ворог на дорозі, а не на пагорбах. Ти чуєш дикунів, диких людей із Лісів: так вони перемовляються одні з одними на відстані. Подейкують, вони досі мешкають у Лісі Друадан. Це – залишки давнього народу, їх мало, й живуть вони розкидано, дикі та обережні, мовби звірі. Дикуни не підтримують у війні Ґондор чи Марку, проте їх стривожили темрява та прихід орків: вони бояться, що знову настане Темноліття, і це цілком можливо. Будьмо вдячні й за те, що дикі люди нас не переслідують, бо, кажуть, вони користуються отруйними стрілами і досконало знають ліс. Дикуни запропонували Теоденові свою допомогу. Оце щойно одного з їхніх ватажків провели до короля. Бачиш вогні, ген там? Це все, що я чув. А зараз мушу виконувати накази мого володаря. Збирайся, пане Клунку!

Й Ельфгельм зник у мороці.

Мері не сподобалася розмова про дикунів і про отруєні стріли, проте тягар нездоланного жаху ліг на нього не через це. Нестерпним було саме чекання. Гобіт прагнув дізнатися, що діється. Він підвівся і невдовзі обережно подався назирці за останнім ліхтарем, перш ніж той зникнув серед дерев.

* * *

І от Мері дістався до відкритої місцини, де під крислатим деревом напнули невеликий намет для короля. З гілки звисав прикритий згори чималий ліхтар, що відкидав додолу коло блідого світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними просто на землі примостився навпочіпки чоловік, зашкарублий, наче старий камінь, а щетина його куцої бороди виглядала так, ніби була причеплена до його округлого підборіддя, як той сухий мох. Незнайомець мав короткі ноги й товсті руки, а сам був приземкуватий і гладкий, одягнений лишень у трав’яну пов’язку довкола стегон. Мері здалося, що він уже бачив його десь. І раптом гобіт пригадав Духів Пітьми зі Смурного Капища. Ось вам одна з тих старовинних скульптур, що раптом ожила, чи, можливо, істота, котра через незліченну низку років зберегла неперервним рід тих, хто правив давно забутому майстрові за модель для цих скульптур.

Коли Мері підповз ближче, було тихо, та за мить дикун озвався, ніби відповідаючи на запитання. Голос його був глибокий і гортанний, однак, немало здивувавши Мері, говорив він спільною мовою, хоч і затинався та пересипав її незрозумілими словами.

– Ні, батьку людей, котрі їздять на конях, – сказав дикун, – ми не б’ємося. Тільки полюємо. Убиваємо ґорґунів у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидіти ґорґунів. Ми допомагати, як могти. Дикі люди далеко чути і далеко бачити, знати всі стежки. Дикі люди жити тут перед Кам’яними Домами, перед тим, як Високі Люди припливли по Воді.

– Але нам потрібна допомога у битві, – зазначив Еомер. – Як ти і твій народ нам допоможете?

– Приносити новини, – відказав гість. – Ми стежити з пагорбів. Ми вилазити на велику гору і дивитися вниз. Кам’яне місто закрите. Біля нього горить вогонь, і всередині вже теж. Вам треба туди? Тоді мусите їхати швидко. Але ґорґуни і люди здалека, – він махнув короткою кривою рукою в бік сходу, – сидять на кінській дорозі. Їх дуже багато, більше, ніж Вершників.

– Звідки ти це знаєш? – запитав Еомер.

Майже пласке обличчя і темні очі старого нічого не виражали, та голос його став понурим і невдоволеним.

– Дикі люди дикі, вільні, але не діти, – відповів. – Я великий вождь, Ґан-бурі-Ґан. Я рахувати багато речей: зорі в небі, листки на дереві, людей у темряві. У вас воїнів я порахував десять і ще п’ять разів по двадцять. У них – більше. Великий бій, і хто виграє? А довкола стін Камінних Осель їх блукає ще більше.

– На жаль, цей дикун говорить справді дуже розважливо, – мовив Теоден. – І наші розвідники доповідають, що вздовж дороги вирито канави та наставлено паль, тож ми не здолаємо ворогів одним несподіваним наскоком.

– А проте ми мусимо дуже поспішати, – сказав Еомер. – Мундбурґ у вогні!

— Ґан-бурі-Ґану не закінчити! – втрутився дикун. – Він знає не одну дорогу. Він поведе вас дорогою, де немає ям, не ходять ґорґуни, а тільки дикі люди і звірі. Коли народ із Камінних Осель був сильніший, він збудував багато шляхів. Порізав пагорби, як мисливець ріже тіло здобичі. Дикі люди думали, що він їсть камінь замість м’яса. Той народ ходив через Друадан до Раммасу з великими возами. Уже не ходить. Дорогу забуто, але дикуни її пам’ятають. Через пагорб і попід пагорбом вона веде, схована травою і деревами, поза Ріммоном до Діну й назад на вершницьку дорогу. Дикі люди покажуть вам той шлях. Тоді ви уб’єте ґорґунів і відженете погану темряву своїм блискучим залізом, а дикі люди зможуть спокійно спати у своїх диких лісах.

Еомер і король якийсь час перемовлялися своєю мовою. І нарешті Теоден знову звернувся до дикуна.

– Ми пристаємо на твою пропозицію, – сказав король. – Бо, навіть коли ми обійдемо вороже військо, це мало важитиме, якщо Камінне Місто впаде. Тоді нам не буде вороття. А якщо ми його врятуємо, тоді орківському війську буде відрізано відступ. Якщо ти будеш вірний нам, Ґан-бурі-Ґане, то ми дамо тобі щедру винагороду і ти навіки станеш другом Марки.

– Мерці не дружать із живими людьми і не дарують їм подарунків, – відказав дикун. – Але якщо ви переживете Темряву, тоді облиште диких людей у спокої в їхніх лісах і не переслідуйте їх, як диких тварин. Ґан-бурі-Ґан не заведе вас у пастку. Він сам піде з батьком