Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

«Ліс, нескінченний ліс… Я рухаюся надто повільно… Небезпека все ближче…

Її кроки ще не чути, але я відчуваю холод, що наближається. Біжу з останніх сил, продираючись крізь чащу, що раптом стала непролазною. Нарешті попереду з'являється просвіт крізь дерева… Зовсім небагато й зможу вибратися з темного лісу, що лякає своєю тишею. Ще трохи... Я намагаюся бігти швидше, але ноги весь час заплутуються в корінні дерев, ніби хаща не збирається мене відпускати. Виплутуюся з корчів, роблю крок і падаю на сиру землю, знову зачепившись. Крижаним ознобом приходить усвідомлення, що вже пізно.

Страх сковує рухи. Повільно обертаюсь.

У сутінковому світлі місяця проступає силует людини, у міру того, як він наближається, образ стає все виразнішим. Це воїн, він одягнений у дивні обладунки, з накинутим поверх плащем. Воїн наближається, а моє серце завмирає з кожним кроком. Його одяг темний, як сама ніч з яскравим золотим малюнком дракона. Я впізнаю його…

Виразно спливає у пам'яті - Чорний Дракон!

Темне волосся розвивається на вітрі, губи щільно стиснуті, а погляд пронизує до кісток. Несподівано на його обличчі з'являється зловісна посмішка. З жахом притискаю руки до грудей. Чоловік, неначе насолоджуючись моїм страхом, повільно піднімає меч над головою. Один рух і ця холодна сталь пронизує моє тендітне тіло, заплющую очі, але вже чую свист меча, що пронизує повітря...»

Прокинулася в холодному поті і з серцем, що шалено билося. Сіла все ще притискаючи долоні до серця.

Це був лише сон. Але настільки реальний, що в горлі так і завмерла грудка жаху, а крик все ще рветься назовні.

Руки стали зовсім крижаними.

Озирнулася довкола. І хоч навколишня дійсність не особливо тішила, з полегшенням помітила сплячого поруч братика. Тут же накотила гіркота, все виявляється правдою. Ми в лісі іншого світу, а не в теплій домашній постільці. Ще й кошмар наснився, варто було тільки опинитися тут.

Ранковий вітерець приніс свіжість, я зовсім змерзла, може тому й такий емоційний сон побачила. Закуталася сильніше в ковдру і прикрила Ваньку.

Інтуриста поряд не було. Пора вже перестати його так називати. Тепер я знала, що він принц. У голові виразно сплив образ вершника, що наближався на вороному коні, одягненого в чорні шати, як у моєму сні. Шалено красиво, ніби й не людина зовсім. Хвилюючи миті бентежать душу, коли забуваєш дихати, а серце в передчутті завмирає.

І голос, що звучить зовсім поряд:

«- Принц Асгард, Чорний Дракон!

- Він може перетворюватися на дракона? – питаю я.

- Ні! Це така магія!»

Магія! Це слово схвилювало мою свідомість. Спробувала згадати ще хоч щось, але нічого не вийшло, як тільки не силкувалася. І знову мене накрило хвилею чогось знайомого, наче це вже було. Наче я вже намагалася щось згадати. Дивні, хвилюючі кров де-жавю.

Не хочеться навіть визнавати собі, але я тепер точно знала, що я була вже в цьому світі. І навіть ось так спала у лісі, на землі.

"Може мій сон теж частина спогадів?"

Але в ньому принц хотів мене вбити. Навіть зараз мурашки біжать по шкірі, коли в пам'яті спливає його хижий погляд та посмішка, від якої кров холоне у жилах.

"Це плід збудженої фантазії чи справді було?"

Після цього незрозумілого сну в душу закрались сумніви. Чи через кохання принц поцупив мене з рідного світу, чи в нього інший мотив?

Подивилася на мирно сплячого братика і відкинула всякі підозри.

"Ні, хоч він і дурень, але Ваньку просто так не обдуриш. Не став би він допомагати поганій людині".

Несподівано погляд зачепився за неголену щоку родича. Не вірячи своїм очам, провела по вилиці рукою. "Щетина! - придивилася до хлопчика пильніше і охнула: - Він став іншим, дорослішим, ніж учора!"

- Вань! - потрясла його за плече.

- Мммм, - промимрив він уві сні, але прокидатися не збирався.

- Вань, прокинься! — торкнулась його долоні, вони теж були як у двадцяти п'яти-тридцятирічного, а зовсім не такими, як я їх пам'ятала.

 "Може і я стала тут дорослішою?" Доторкнулася до свого обличчя. На дотик нічого не зрозуміти, навіть здається, що шкіра стала гладкішою.

- Дай поспати! - видавив із себе братик у своїй примхливій манері, коли я в черговий раз спробувала його розбудити.

- Ти тепер такий дорослий! - промовила, мало не плачучи. - "Що стало з моїм рідним підлітком? Звідки ця щетина? І де поділися прищі, хай і неприємні, але до болю знайомі?"

- Аааа, - нарешті він розплющив очі і сів.

Окинув мене напівсонним і водночас напівхитрим поглядом.

- Подобається мені цей світ, - додав радісно. - Тут я - старший за тебе!