Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Ось що зі мною відбувається. Гадаю, не варто уточнювати, що я по вуха закохалася в Марка. І тільки тепер я розумію, як було легко і просто кохати його фотопортрет. І як пекельно важко кохати живого Громова. Тому що все важче і важче виходить від нього це приховувати.

— Марку, а чому в новинах пишуть, що ти не впорався з керуванням? — я збираюся з духом і ставлю запитання, яке давно хотіла поставити. — Чому там немає жодного слова про несправні гальма?

Він знову хмуриться і водить пальцем по обідку чашки.

— Не знаю, Каро. Експертиза мала встановити всі обставини аварії. Але комусь важливо, щоб справжня причина була прихована.

Мені передається його похмурий настрій, Марк це помічає і тягнеться через стіл. Бере мене за підборіддя і піднімає вгору.

Ба-бах! Цього разу обійшлося, цього разу всього лише кульова блискавка.

— Гей, крихітко, — каже він і зазирає в очі, — ти дала слово, що не будеш забивати цим голову і засмучуватися.

— Я не давала, — говорити незручно, бо Марк тисне на щоки, — ти мене змусив.

Він усміхається, і знову зовсім не так як на постері. Мені від його посмішки настільки тепло, що хочеться підставлятися під неї як під сонячні промінчики. Зняти одяг і підставлятися, а краще якби його зняв Марк...

Ой, ні, куди мене знову понесло? Не думки, а боліди на гоночному треку якісь. Моргнути не встигаєш, вони вже — фьють! — і погнали...

— Каро, ти про що задумалася? — чую крізь пелену своїх гарячкових думок дзюркотливий голос. Розплющую очі й бачу перед собою повернену долонею догори руку. — Потанцюєш зі мною?

— Танцювати? Ти зібрався зі мною танцювати? — перепитую насторожено. Може мені почулося? Чи здалося? Чи примарилося?

— А що тут такого? — дивується Марк. — Ти ж казала, що танцями займалася. Чи збрехала?

— Навіщо мені брехати? — обурено знизую плечима. — Я за ногу твою переживаю. Як би не довелося знову тебе до дядька Андроніка посеред ночі тягти.

— Не переймайся, — тепер його голос дзюрчить десь біля моєї шиї, і я судомно здригаюся, — не доведеться. Не бійся, мала, ходи сюди.

Не розумію, що зі мною коїться. Марк не говорить нічого надприродного, всі слова мені звичні й знайомі. Але чи то тон, яким він їх вимовляє, чи то легкі дотики губ до шиї змушують серце битися швидше. Дихання збивається, повітря застряє в легенях.

Я вкладаю свою руку в розкриту долоню, і мені здається, що я не руку туди вклала, а своє серце.