Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Тепер ми краще розуміємо, що допомогло Дж. К. Роулінг опанувати себе, коли вона не мала ні грошей, ані домівки. Почуваючись невдахою, вона перебувала години за рукописом про пригоди Гаррі Поттера. Це була подвійна радість. Радість у нещасті, яка дала їй силу протистояти. А також радість у розвитку, що допомагала їй вибудувати історію, створювати персонажів, вигадувати всесвіт.

Уявімо собі письменницю, яка схилилася над рукописом, що лежить на столі з червоного дерева. Невдачі показали їй, що вона спроможна знайти радість навіть у нещасті. Потроху радість від торованого шляху допомагала їй загоювати рани.

Містична радість

Урешті-решт, наші поразки можуть допомогти нам віднайти більш радикальну радість — «шаленішу» навіть: дозволяти собі геть усе. У цьому випадку воїн більше не воює. Проте його відмова від боротьби є гучною заявою.

Для стоїків, перших християн і більшості містиків справжня радість досягається в бідності. Треба вміти відмовлятися від усього, що штучно робить нас щасливими, — від малих успіхів, визнання, влади, — щоб доторкнутися до істини, яку стоїки називали космічною енергією, християни — Богом, а містики навмисне не давали жодного імені. Труднощі в житті можуть привести нас до такої відмови, подарувати нам зустріч із істиною. Що більша поразка, то осяжніша наша радість: вона містична.

У «Вищій силі» Клеман Россе зображує парадоксальну радість: «Ми можемо побачити інший разючий приклад суперечливої ейфорії в спогадах Мішлє про дитинство: “Пам’ятаю, як відчував нещастя й ненависть, я боявся невідомого майбуття та наближення ворога (1814!). Ворог був близько, він насміхався з мене. Та одного дня, у четвер зранку, я прийшов до тями. Усюди був сніг і темно, я не знав, чи буде в мене ввечері трохи хліба, і, здавалося, для мене все скінчено — та я почувався стоїком, хоч і без цього біблійного уявлення про надію. Вдаривши холодною рукою по дубовому столу (який я зберіг дотепер), я відчув жваву радість, що ознаменувала мою молодість і моє майбуття”. Такі тексти нагадують, що радість як троянда, що про неї говорить Анґелус Сілезіус у “Херувимському мандрівнику”. Вона може з’явитися без будь-якої на те причини. Таким чином автори демонструють, що ця емоція може нас охопити в найбільш нетиповій ситуації, коли нема жодної суттєвої причини для веселощів».

Що краще, ніж наші невдачі, може привести нас до «найбільш нетипових ситуацій», де «нема жодної суттєвої причини для веселощів», щоб нарешті дати нам нагоду зрозуміти єство радості?

Ця ідея може здатися божевільною. Однак рука Мішлє, яка б’є по столу, символізує те, що радість відчувається в контакті з реальністю. Бути радісним — це перебувати в контакті з дійсністю, вміти знайти в ній щось, що ми любимо: тіла наших коханців, промінь сонця, який гріє щоку, м’язи, що болять після тренувань, навіть якщо ми за ґратами…

Містики можуть відмовитися від усього, та їм таки лишається істина: дійсність просякнута космічною енергією, яка для інших є любов’ю Бога чи силою життя.

***

«Радість не ладнає з дійсністю, тимчасом як смуток, на жаль, без упину воює з нереальним», — пояснює Клеман Россе.

Відчуваючи радість воїна, ми здибуємося з дійсністю, яку супроводжує запізнілий тріумф (що має в собі радість повернення додому), тріумф нашого перебування у світі (він має в собі радість життя), тріумф нашого опору випробуванням (який має в собі радість у нещасті), тріумф ефективно виконаних завдань (має в собі радість у розвитку).

Радість і поразка близькі й філософічно пов’язані: обидві являють собою ознаки контакту з реальним. Ми тепер краще розуміємо, чому поразка не є синонімом смутку й може допомогти нам звестися на ноги, стати на шлях радості.

15. Людина — недосконалий звір

Людина — єдина тварина, яка діє невпевнено, постійно вагається, рухається навпомацки і планує майбутнє в надії на краще, але зі страхом поразки.

Анрі Берґсон

На цій стадії наших роздумів, мабуть, вас долають сумніви. Чи не надаємо ми поразці завеликого значення? Хіба ж нема помилок, які нас нічого не навчають, на яких ми не зростаємо?

Щоб відповісти на це запитання, треба звернутися до антропології.

«Можете собі уявити павука, який не вміє плести павутиння?» — хитро запитує публіку Мішель Серр на одній із своїх конференцій. Павук не помиляється, тому що підкорюється інстинктам, дотримується вказівок природи. Достоту так само бджоли не схиблюють, обмінюючись інформацією. Їхні сигнали чудово передають та приймають — жодних непорозумінь у бджіл. «Тварина не помиляється», — підсумовує філософ. З людьми