Читати книгу - "Правила помсти, Ельма Кіраз"

— Та так…на екскурсію. І щоб ти собі пригадала те, що тут відбувалося.

— Для чого? Для чого тобі мучити мене!? Хіба було мало? — я важкими кроками підійшла ближче до дідуся. Він лиш зміряв мене байдужим поглядом. І за всім цим збоку мовчки спостерігав Тарас.

— Я просто хотів тобі нагадати, заради чого ти стала на цей шлях. Для чого зблизилась з тим нелюдом. Для помсти. Щоб всадити кулю йому в груди і відімстити за те, що тут було! — дідусь вхопив мене за руку та потягнув за собою.

— Мені боляче! — я крикнула та спробувала вирватися, але він тримав надто міцно. Коли зрештою мені це вдалося, я не втримала рівновагу та гепнулась на землю.

— Бачиш…— він дивився на мене згори, — все тут нагадує тобі про це. Адже ми прийшли саме на те місце. Ось! — дідусь присів поряд, — десять років тому ти сиділа тут так само, тримаючи бездиханне тіло батька, що стікало кровʼю. Невже ти забула?

— Я про це ніколи не забуваю, — я процідила слова крізь зуби і відчула, як на очах збираються сльози.

— Так. Не забувай ту кров, яка розтікалась по цьому асфальту. Вона була твого батька. Мого сина. Якого вбив той покидьок. Але ти напевно про це забула, якщо дозволєш собі так поводитись з ним? Так мило, так по-доброму.

— Це лише гра, — сльози таки потекли по моїх щоках.

— Гра, в якій є лише один переможець, Кіро. І це маєш бути ти. Бо якщо ти забудеш про це — він знищить тебе першим. 

— Тому що це все через тебе, — я повільно стала на ноги, — тато мільйон раз просив тебе не влізати в небезпечні справи, але тобі було байдуже. На сімʼю, на рідних, на їхню безпеку. Ти думав лише про свої довбані гроші! І що? Легше тобі стало? Заробив те, що хотів!? О так. Думаю, ти зараз точно заловолений.

— Не смій зі мною так розмовляти!

— Бо що!? Знову зачиниш мене в кімнаті і змусиш перечитувати одну і ту ж книгу, щоб набратися розуму? Чи знову змусиш їсти суху гречку зі шматком хліба, бо в тебе нема часу годувати мене? Чи може покинеш мене на тиждень на якусь невідому мені жінку, тому що черговий раз тобі треба їхати виправляти свої довбані помилки через твої чортові справи!? Чим ти ще хочеш мене налякати!?

Він нічого не відповів, тільки дивився на мене наче з презирством. Але це все було лише краплею того, що мені хотілося йому висказати за всі ці роки. Він був жахливим дідусем. Деколи я ловлю себе на думці, що просто ненавиджу його. І цього разу він зробив те, що я просто-таки очікувала від нього. Нічого не сказавши, він просто пішов. Махнувши рукою Тарасу, щоб той завів машину. Вони обоє сіли в авто та поїхали геть, залишивши мене саму на тому клятому покинутому заводі, де десять років тому вбили мого тата. Я гірко посміхнулась сама до себе і заплакала. Ці сльози були гіркими та пекучими, я вже дуже давно так не плакала.  Опустившись на коліна, я провела рукою по тому місці, де лежав тато. Де текла його кров. Я просто до найдрібніших деталей памʼятаю все це. І мабуть тому моя увага та памʼять зовсім не сфокусувались на вбивці. Бо в моїй голові є лише силует. Більше нічого. А під нього підходять практично усі, кого я коли-небудь зустрічала в своєму житті. І звісно ж Артур. На мить мені здалося, що мої руки знову в крові. Я заплющила очі та швидко потріпала ними. Звісно ж, вони були чистими. Але в грудях запекло, як тоді. Той охоплюючий колючий жах знову заволодів моїм тілом. Я не витримала і просто закричала зі всієї сили. Від цього з сусіднього дерева втекли птахи. Після цього я просто плакала, продовжуючи сидіти на землі. За десять років дощі та сніги вимили це місце і звичайна людина ніколи б не подумала, що тут відбувалося саме таке. Будь-хто, але не я. 
І я згадала руки Артура. Як він обіймав мене, торкався мого тіла. Проводив пальцями по обличчю. І тими ж руками він тримав пістолет та тими ж пальцями натискав на спусковий гачок. Відразу стало гидко. Захотілося помитися. Яку ж я помилку зробила, що піддалась своїм почуттям. Я посміла закохатися у вбивцю власного батька. Зʼявилась жахлива відраза до самої себе. Поруч лежав невеликий камінь і я вхопивши його, жбурнула зі всієї сили кудись подалі. По звуку камінь потрапив у щось металеве. Я віддихалась і ніби стало легше. Потім повільно піднялась на ноги. Дідусь все-таки має рацію, я звернула зовсім не туди. Я мушу помститися. Для цього я тепер знаю досить багато. Де він живе, де працює, якою автівкою користується. Треба покласти цьому край, інакше я не зможу далі жити спокійно.