Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

Алета

Як ви могли запідозрити, спокійно в покоях мені якось не сиділося.

Ні, я, як дуже лінива істота, якою я себе по праву вважаю, полежала з годинку після нервового та ситного обіду. Чи навіть менше години… Коротше, я час не засікала. Довго валятися в позі морської зірки мені просто нервів не вистачило, тому я стала ходити туди й сюди, як якась… психічка! Ні, зрозумійте правильно, за звичайних обставин я б весь день з ліжка не вилазила! (Ммм, райське блаженство!) Повторюся, я ДУЖЕ лінива істота, і Сабі таки має рацію, коли з любов’ю і ніжністю називає мене «лінива дупа». (Але занозі-ельфійці про це знати не обов’язково!) А ще вона вважає мій пофігізм всемогутнім, хвалячи мої, за її словами, «залізні нерви», та я й сама завжди пишалася своїм вмінням зберігати спокій, але зараз… Надто хитке в мене наразі становище і надто багато питань без відповідей, щоб лишатися спокійною. Ні, я не можу зараз всидіти на місці. Та ще й ці загадки навколо графа Ноче, які аж ручки чешуться розгадати!

Чому дракони притягнули нас із Сабі до себе? Вони ж могли просто відібрати своє золото ще в нашому світі, я певна. Чому я живу в просторих і гарних покоях та навіть маю власну слугу, як повноправна гостя? Ні, я тільки «за», але це спантеличує, і сильно. Чому граф Ноче виявив бажання знайти спільну мову? Ні, я не заперечую, такий його жест тільки дає мені спокусливу можливість поставити питання. Але чому він такий уважний до мене? Та він навіть ніс мене на руках, щоб я не ставала на холодну підлогу! І це попри його травму, думка про яку все не дає мені спокою. До речі, про цю його кульгавість теж хотілося б дізнатися… Який же він цікавий суб’єкт, цей граф Ноче! Суцільна загадка! Я розгадаю вас, ваша світлість, будьте певні. Люблю пазли, ребуси, загадки і головоломки. В цьому ділі я майстер.

Ну, тепер ви розумієте, чому мені все ніяк не сиділося на попі рівно. Від стількох питань аж голова розболілася! Так, треба виходити в світ, бо так і кукуха поїхати може. Скоро взагалі себе накручувати почну, а це ні до чого хорошого не приводить. Ох, відчувають мої нижні чакри-півкулі, що спокійно відсидітися цього разу не вийде. Яка прикрість.

Отож, я вирішила розвідати обстановку ще перед вечерею, як хоробрий шпигун перед вирішальною битвою, щоб потім обходити підводні камені в неминучій, як айсберг на шляху Титаніка, розмові з драконом.

Отже, поправляючи на собі штору і, наче привид, шльопаючи в повній тиші босими ногами по холодній підлозі, я пішла шукати живі душі у темному замку тіней… У непорушних та незворушних вартових я дізналася, де в темному-темному замку тихо б’ється його таємниче серце, і рішуче вирушила на його пошуки коридорами-артеріями… Добре-добре, якщо говорити нормальними словами, то я просто пішла на кухню. І ні, я не зголодніла! Просто мені треба дещо дізнатися. Відчайдушний розвідник вирушає на небезпечне завдання! Нехай почнеться трагікомедія «Лета в пошуках інформації»!

Ха! Нічого собі! Мені тут подумалося, що я постійно скаржуся на те, що мені всі вже в печінках сидять, і кажу, як сильно я хочу самотнього спокою і спокійної самотності, а тепер я ДОБРОВІЛЬНО йду шукати товариство живих істот. Дожилася. І хай ці мої пошуки викликані жорсткою необхідністю, такою, яка штовхає розвідників на героїчні звершення в ім’я стратегічно важливих відомостей, все одно я рідко ось так виходжу зі своєї комфортної зони скромного соціофоба.

Але нічого не зробиш. Дракон незрозумілий і загадковий, а інформація треба. А хто з мені доступних істот знає дракона найкраще? Правильно, його слуги. Отже, вперед на пошуки слуг!

До потрібних дверей на першому поверсі я дісталася швидко і зовсім без пригод, що дивує… Гм, невже моя історія не потягне на звання трагікомедії? Невже в мене вийде банальний фанфік на дешевий жахастик? Сумно. Хоча… ще не вечір, як то кажуть. Все може статися.

Після кількох секунд вагань перед чорними дверима, такими самими, як і решта в замку – серйозно, хоч би таблички з назвами кімнат причепили! – я таки наважилася штовхнути двері до кухні. Щоб тієї ж миті завмерти на порозі…

О темрява, та я наче до іншого світу втрапила! До цього моменту я вважала, що все в цьому замку кориться непохитній владі Порядку і Спокою, але тут… Дайте секундочку, я поверну очі до орбіт… Кухня – це наче автономне королівство Хаосу. Це оаза життя посеред пустелі мертвої тиші. Тут безперестанку говорять, кричать, перекрикують, наказують, сміються, сварять, виправдовуються! Тут шкварчить на вогні їжа, журчить вода в раковині, клацають тарілки та каструлі! Даруйте, я щойно назвала це місце оазою? Я помилялася! Це пекло! Гучне, хаотичне, безладне пекло посеред райського спокою, тиші і порядку!

Я придушила в собі панічне бажання плюнути на все і повернутися до своєї затишної пустої кімнати. І ні з ким не говорити. Зовсім ні з ким. Замість цього я хоробро переступила поріг володінь Хаосу. Свою катастрофічну помилку я усвідомила лише коли на мене поглянули всі присутні. Всі. Абсолютно всі.

- Ем… привіт? – я невпевнено переминалася з ноги на ногу. – Я Лета, і я гостя вашого хазяїна. Гм… Можна тут посидіти?.. Бо якщо ні, то я піду собі тихенько… А знаєте, я таки піду, не буду нікому заважати. У вас тут повно роботи, мабуть…

Я намацала позаду ручку дверей і хотіла вже тихенько й непомітно шмигнути в коридор і видихнути з полегшенням, коли почалося…

- Хочете чаю, леді Алето?

- Компотику?

- Може, кексика?