Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

- Круасанчика?

- Леді Алето, з’їжте хоч щось, бо на вас глянути страшно!

- Ага! Самі шкіра та кістки!

Ні, я згодна, набрати пару кілограмів мені було б тільки на користь. Мене саму моя фігура страшенно бісить: кістки випирають так, що можу виконувати роль скелета з класу біології… Але ж так не робиться! Це комплекс! Це мій давній бісовий комплекс! Мені буквально наступили на улюблений мозоль!

- Досить.

Слуги притихли від мого крижаного тону і фірмового вбивчого погляду, через який мене остерігалися зачіпати навіть найдурніші грабіжники. Але тиша тривала недовго. Загартований тут народ…

- Ох, та вони просто створені одне для одного, – порушив тишу кухар в найбільшій шапці, розчулено приклавши долоню до повної щоки.

- Так, шеф, - одночасно на автоматі сказали двоє його підлеглих в менших шапках. Обидва кухарчуки досить молоді, обидва чорняві і кароокі. Я вирішила їх розрізняти за сорочками: у одного вона блакитна, а у другого – сіра.

- Це диво, що вони знайшли одне одного! – плеснула руками повненька жіночка у строгій чорній сукні з білими манжетами і комірцем.

- Ага, - погодився білявий хлопчина з усмішкою, що наштовхувала на думку про кепський характер її власника. – А якщо в неї і характер такий, як у хазяїна, то це чудо, що вони взагалі розмовляють.

Я слухала це все, і мої очі поступово знову залишали обжите місце в своїх орбітах. Ще трохи – і це стане звичкою.

- Ні, а вона симпатична, - Сіра Сорочка зміряв мене суворим поглядом критика. – Відгодувати її – і справжньою красунею стане. Гідна партія для хазяї…

- Ох, дійсно, треба ж нагодувати нашу гостю! – гучніше, ніж треба було б урвала його жіночка, спопеляючи чоловіка поглядом, який означав приблизно: «Гостя піде – і тобі гаплик, патякало!» – Діало, чого стоїш? А ну швиденько дай леді Алеті щось похрумати!

- Так-так-так-так-так! Секунда – і все буде готово! – шеф розгладив вуса і побіг шукати мені їжу.

- Леді Алето, ходіть сюди, - безстрашна жіночка м’яко взяла мене за руку і всадила за стіл, поки вусатий шеф з блискавичною швидкістю накривав на стіл перекус.

- Ось, беріть чай, леді Алето, і вибирайте, що хочете з солодкого, - шеф поклав вже, мабуть, двадцятий вид пундиків і з розчуленням дивився, як я роблю перший ковток чаю. Ні, а що? Буду поправляти фігуру!

- Я Лета. Просто Лета. Без леді. І бажано на «ти».

Тоді всі присутні почали представлятися. Таким чином я дізналася, що жіночку звати Матильда, і вона тут економка, а шеф-кухаря величають Діало. Двох його підлеглих-кухарів звуть Кіар і Пікар, а малий хлопчина, який тут на побігеньках, - то Нокс.

- А чого ти в штору вбралася? – вигнув брову Нокс, у якого таки виявився кепський характер.

- Ай-ай-ай, і справді! – Матильда заметушилася. – Невже Дафна напартачила?

Я байдуже махнула рукою, даючи зрозуміти, що це не так важливо.

- Ні-ні, треба якнайшвидше дати тобі хороший одяг! Ти ж гостя хазяїна! Нокс, принеси Леті хорошу сукню з гардеробу матінки хазяїна. Все одно леді Ноче не користується цим гардеробом, навіть коли приїжджає сюди.

- Ні, - тихо, але твердо сказала я. – Я хочу свій одяг. Дафна віднесла його в пральню. Я почекаю.

От диво, моє тверде «ні» тут прекрасно розчули і одразу з ним змирилися. Зазвичай істоти, не знайомі з моїм характером, намагаються якось мене переконати чи щось таке, але тут усі просто зітхнули, кинувши на мене незрозумілий погляд. Мене зацікавила така реакція.

- Що? – я запитально вигнула брову.

- Нічого, - Матильда сіла біля мене, підперши рукою щоку. – Просто ви з хазяїном характерами дуже схожі. Ми це помітили, як тільки ви увійшли до кімнати.

- Навіть не знаю, як це сприймати.

- Ти про що, дитино?

- Просто я помітила, що графа тут всі бояться. Не хочу викликати в вас цієї емоції.

- Що за нісенітниці? – добродушно усміхнувся пишновусий шеф.

- Може, я помиляюся. Просто Дафна вчора дивилася на двері кабінету графа Ноче зі страхом, а вартові всі витягуються, як по струнці, варто лише їм почути звуки його кроків.

- А як ще вартовим поводитися в присутності свого хазяїна? Вони військові, - Кіар-Сіра-Сорочка знизав плечима, наче це все пояснювало.

- А Дафна тут новенька, ще й зовсім дитина, - продовжив Пікар-Блакитна-Сорочка. – Спочатку всі хазяїна бояться – аура в нього така – але коли проводять під його керівництвом трохи часу, розуміють, що він благородний і справедливий.

- Так-так-так, ти на Дафну не дуже зважай, - кивнув шеф. – Повір старому чоловіку, я за життя багато бачив і навчився розрізняти, в кого серце добре, а в кого – лихе. Так от, хазяїн наш гідний чоловік. Та все населення на нього ледь чи не молиться!.. Хоч і остерігається його, це правда. Кажуть, навіть аристократи його бояться.

- Ой, - Кіар скривився, - це через те, що він сам не хоче, щоб до нього хтось наближався. Хазяїн не любить, коли його піддані турбують його…