Читати книгу - "Наодинці з задзеркаллям , Христина Ополонська"

– Я б на твоєму місці не пила з тієї склянки, Оленко, – повільно промовила я, лежачи на каталці в морзі, навіть не повернувши голови в сторону небажаної візитерки.

– І чого б це? – з неприхованою зухвалістю в голосі запитала мене операційна медсестра Оленка. – Тобі шкода, чи що?

– Та ні, байдуже, – відповіла я. – Просто я не думаю, що тобі сподобається на смак формалін.

У відповідь почула спльовування та відкашлювання, за якими послідував хлюпіт рідини на підлогу та звук битого скла.

– Ти притрушена дивачка! – вигукнула Олена. – І це не тільки моя особиста думка! Ти взагалі нормальна?!

Я повільно повернула голову до незваної гості та зі спокійним виразом обличчя промовила:

– Ні, я притрушена дивачка. Ти сама сказала…

– Дійсно притрушена… – прошепотіла медсестра та вийшла з приміщення, залишаючи мене сам на сам з моїми «клієнтами».

Нудні медсестри в цій лікарні. Жартів взагалі не розуміють.

– Ніколетто! Ти тут, Ніко? – почула я голос санітарки Яринки, яка теж вирішила відвідати мене в морзі. – Я принесла ключі від твого авто! Дуже тобі вдячна, виручила. Покладу тобі на стіл. Ти що, дрімаєш?

– Вирішила розслабитися перед побаченням, – тихим голосом відповіла я їй, не розплющуючи очей.

– Слухай, Ніколетко, може ти перестанеш так завзято чудити? – запитала мене Ярина. – Твоя поведінка… ще й машина… Звісно, я розумію, що ти патологоанатом…, але ж як ні як лікар…

– Не м’яцкай слова, будь ласка. Кажи все прямо. Кому вже мій ВАЗ-2101 поперек горла став? – почала я потроху закипати.

– Ні, ні! Ти що! – швидко випалила санітарка. – Просто для столиці…

– Я ніколи в житті не проміняю мою роками перевірену Копієчку на якусь іномарочну хрінь. Тема закрита. Машину більше не позичу, – з доброзичливою посмішкою, мало не до вух, промовила я, глянувши на неї.

Ярина пішла мовчки, залишивши ключі від машини на моєму письмовому столику біля виходу. Нічого нового вона мені не відкрила. Мене дійсно вважали притрушеною дивачкою і побоювалися. Ніхто ніколи не знав, що від мене можна чекати. Напевне моя зовнішність теж зіграла певну роль у моїх стосунках з колегами. Платинова блондинка з сіро-блакитними очима, яка працює в морзі – це щось!

Я підвелася з каталки, поправила сіру вечірню сукню на собі та одягнувши пальто попрямувала на автостоянку, де на мене чекала моя красуня Копієчка. Вона дісталася мені від дідуся. Це пам’ять… та приємні спогади про нього. І мені взагалі байдуже, що машина живе своїм життям. Стільки років відкатала! Вона заслужила!

Їхала на своє довгоочікуване побачення не кваплячись. Його мені влаштувала моя нова подруга Наталя з братом свого чоловіка, Томасом.  Вона сказала, що він алхімік, як і її чоловік. Я до кінця так і не зрозуміла, що воно таке. Просто сподіваюся, що він не якийсь там сектант. Наша перша зустріч мала відбутися у невеличкому невиправдано дорогущому, на мою думку, ресторані. В черговий раз стукнувши кулаком по панелі приладів, аби прибрати надокучливий писклявий звук, я трохи відволіклася від дороги. Саме через це, моє паркування виявилося не вдалим. Я трошки збила людину. Зовсім трішечки… Злегка зачепила. В паніці вийшла з машини та підбігла до своєї жертви. Трохи видихнула з полегшенням, коли побачила свого перспективного клієнта живим. Швидко оглянувши постраждалого виявила маленьку рану на коліні та невеличкі подряпини на долонях. Я вже хотіла бігти по аптечку, коли цей збитий живчик схопив мене за руку та хриплим, просякнутим гнівом, голосом запитав:

– Це ти Ніка, яка мала зустрітися з Томасом?

– Так, – з легким тремтінням в голосі відповіла я. – А, ти… ?

– Я Адріан, друг Томаса. Він просив тобі передати, що трохи затримається. Моїм завданням було провести тебе в ресторан до зарезервованого ним столика та почекати з тобою на нього, – більш спокійнішим тоном промовляв до мене чоловік. – Та думаю, плани доведеться поміняти…

– Може відвести вас до лікарні? –  писклявим голосом запитала я.  – Тільки спочатку я вас сама як слід огляну…

– Боже збав! – перебив мене своїм вигуком чоловік. – Просто завези мене додому. Почекаємо на Томаса там. По дорозі надішлю йому повідомлення про зміни в плані.  Мені себе самому легше заштопати. Я так розумію, що ти в курсі про… алхіміків?

Адріан був одягнений у сірий, на вигляд дуже дорогий, класичний костюм. Годинник на руці також виглядав не дешево. Русяве волосся та борода були акуратно підстриженими і це точно зробили у дорогому салоні. Загалом чоловік мав вигляд, наче щойно зійшов з обкладинки модного чоловічого журналу.

– Я прослухала короткий курс… Та все одно… не думаю, що це гарна ідея, – невпевнено промовила я.

– От і не думай, – підводячись самотужки на ноги, сказав чоловік. – Я вже за тебе подумав, Ніколь.

– Я взагалі то Ніколетта, – буркнула я, сідаючи за кермо свого автомобіля, де на передньому пасажирському місці на мене чекав цей наглий скалічений живчик.

– Чудово! Їдьмо, – скомандував мій скалічений пасажир та привітно мені посміхнувся . – Знаєш, мене не часто збивали такі цікаві раритети.

Щиро сподівалась, що це він про машину, а не про мене. Це взагалі був комплімент?