Читати книгу - "Борва мечів"

не було видно. Хтось вимахував головою Харми, наколотою на жердину. Тормундові лави змішалися. Трималися тільки велетні на мамутах, схожі на волохаті острови у червоному залізному морі. Вогонь перебігав від намету до намету; займалися і деякі з високих сухих сосен. Крізь дим на очі з’явився ще один клин важких вершників на конях з ладрами. Над ними маяли найбільші прапори з усіх — королівські корогви завбільшки з добряче простирадло. Один прапор був жовтий з довгими загостреними язиками; він зображував палаюче у вогні серце. Інший скидався на лист битого золота; ним під вітром бігли жваві хвилі, а на хвилях танцював чорний олень.

«Роберт!» — подумав Джон і на одну божевільну мить згадав бідного Овейна. Та коли залунали сурми, і лицарі ринули вперед, за бойовий клич їм правило інше ім’я:

— Станіс! Станіс! СТАНІС!

Джон відвернувся від лицарів і пішов до намету.

Ар’я XIII

Ззовні корчми на попсованій дощами та вітрами шибениці крутилися і торохтіли жіночі кістки.

«Я знаю цю корчму.» Але тоді, коли вона тут ночувала разом із сестрою Сансою під невсипущим оком септи Мордани, шибениця перед дверима ще не стояла.

— Не треба туди йти, — раптом вирішила Ар’я, — там можуть бути привиди.

— Ти хоч знаєш, як довго я вже вина не пив? — Сандор стрибком злетів з коня. — І незле було б дізнатися, хто зараз на рубіновому броді. Якщо хочеш — лишайся при конях, мені на те сракою сісти.

— Що як вас упізнають? — Останнім часом Сандор не давав собі клопоту ховати обличчя від подорожніх, наче проказував: «витріщайтеся, впізнавайте — мені байдуже». — А як упізнають, то ще й у полон схочуть взяти!

— Хай спробують.

Він послабив меча у піхвах і штовхнув двері.

Ар’я ще ніколи не мала кращої нагоди втекти. Поїхати геть верхи на Боягузці, ще й Морока забрати. Вона закусила губу, постояла, тоді відвела коней до стайні й пішла слідом за Сандором.

«Вони його знають.» Про це їй сказала тиша. Але не те було найгірше, а те, що вона знала їх. Не кощавого корчмаря, не жінок, не селян коло вогню. А інших — вояків. Цих вояків вона знала аж надто добре.

— Пана брата шукаєш, Сандоре? — Долоня Полівера полізла була під сукню дівчини, що сиділа в нього на колінах, та хутко повернулася.

— Шукаю кухоль вина. Гей, корчмарю! Глек червоного!

Клеган жбурнув на підлогу жменю мідяків.

— Не хочу собі клопоту, пане лицарю, — запобігливо проказав корчмар.

— Не клич мене лицарем — то й не матимеш. — Вуста його смикнулися. — Ти що, йолопе, геть глухий? Я питав вина!

Коли корчмар побіг по вино, Сандор гарикнув йому вслід:

— І два кухлі! Дівчисько теж пити хоче!

«Їх лише троє» — подумала Ар’я. Полівер подарував їй побіжний погляд, хлопчина коло нього взагалі на неї не дивився, зате третій витріщався довго і важко. То був чолов’яга середнього зросту та будови, з таким пересічним обличчям, за яким нелегко вгадати вік. «Лоскотун. Тут одразу і Лоскотун, і Полівер.» Хлопчина був зброєносцем, якщо судити з років та одягу. На одному боці носа в нього сидів великий білий прищ, на лобі — ще кілька червоних.

— То пан Грегор про оцього цуцика казали? — запитав він Лоскотуна. — Що напудив на підлогу і втік наляканий?

Лоскотун застережливо поклав руку на плече малому і коротко, рвучко кивнув головою. Ар’ї того було досить, аби все зрозуміти. А зброєносцеві — ні. А може, йому було байдуже.

— Пан казали, їхній братик-цуцик сховав хвоста між ніг, коли битва у Король-Березі трохи розпалилася. Заскавучав і утік світ за очі. Пан Грегор самі казали.

Малий вишкірився до Хорта дурнуватою глузливою посмішкою. Клеган роздивився його і нічого не відповів. Полівер зіпхнув дівчину з колін і став на ноги.

— Малий перепив вина, — мовив він. Вояк на зріст майже не поступався Хортові, хоча м’язів стільки не мав. Чорна, рясна, ретельно підстрижена борода лопатою вкривала його щоки та підборіддя, зате на голові вже майже нічого не лишилося. — То вино базіка, не він.

— То хай менше п’є.

— Чого б це я боявся скигливого… — почав був хлопець, але Лоскотун мимохідь скрутив йому вухо пучкою, і слова перетворилися на вереск болю.

Поспіхом придріботів корчмар, несучи на олив’яній таці два кам’яних кухлі та глек. Сандор ухопив глека і підніс до рота. Ар’я побачила, як у нього стрибає борлак та гуляють м’язи на шиї. Половина вина зникла у Хортовій горлянці, перш ніж він рвучко кинув глека на стіл.

— Отепер наливай. І мідяки підбери — інших грошей тобі сьогодні не бачити.

— Ми заплатимо, коли доп’ємо, — мовив Полівер.

— Коли ти доп’єш, то лоскотатимеш корчмаря — питатимеш, де золото. Ти завжди так робив.

Корчмар раптом згадав про щось нагальне у кухні. Тутешні селяни поспіхом вибиралися з корчми, а дівчата вже зникли. У тиші трапезної лунав тільки тихий тріск вогню в комині. «Нам теж нема чого тут лишатися» — подумала Ар’я.

— Якщо ти шукаєш нашого пана, то спізнився, — мовив Полівер. — Він був у Гаренголі, та вже поїхав. По нього послала королева.

Ар’я побачила, що на пасі він має аж три клинки: меча-півторака при лівому боці, а при правому — кинджала і тонку зброю, задовгу для вузького ножа, проте закоротку для меча.

— Король Джофрі помер, якщо раптом не знаєш, — додав вояк. — Отруїли його. Просто на власному весіллі.

Ар’я просунулася углиб кімнати. «Джофрі мертвий.» Вона майже побачила його перед очима: біляві кучері, гидка й лукава посмішка, товсті м’які губи. «Джофрі мертвий!» Ар’я мала б радіти, але чомусь відчувала всередині порожнечу. Так, Джофрі помер. Але ж помер і Робб, то чи не байдуже тепер?

— Бачу, дуже йому стали у пригоді мої зацні братчики з Королегвардії, — презирливо пирхнув Хорт. — І хто ж його вбив?

— Кажуть, що Біс. Він та його мала дружина.

— Яка ще дружина?

— Тю, я й забув — ти ж ховався десь у кущах! Ота північанка, з господарів зимосіцьких. Ми чули, вона вбила короля чарами, тоді перевернулася на вовка з кажанячими крилами і вилетіла з вікна башти. Але карлика свого лишила, і тепер Серсея хоче його голову.

«Якась маячня» — подумала Ар’я. — «Санса знає