Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Хлопчина здригнувся:

— Підвищено… Хто ви? У вас є на це право?

— У когось же має бути, — відрізав той. — Уперед. До роботи.

— Я…

— Пішов! — гарикнув Каладін.

І що характерно, світлоокий віддав йому честь і закричав, скликаючи свій загін. Люди Холіна могли бути змучені, поранені, контужені, але їхня підготовка брала своє. І щойно хтось узяв на себе командування, його накази виконувалися миттєво. Загони перетинали настил, на ходу шикуючись у маршеві колони. Імовірно, серед загального замішання вони хапалися за звичність такої поведінки.

За лічені хвилини основна частина Холінової армії посипала через міст, мов пісок крізь шийку годинника. Кільце спротиву звужувалось. Проте серед безладного сум’яття ударів мечів об щити чи списів об метал і досі з криками гинули люди.

Каладін квапливо стягнув із себе панцирний обладунок — розлютовувати паршенді в той момент було б нерозважливо — і почав пробирався серед поранених, шукаючи ще когось з офіцерів. І кількох таки знайшов — але поранених, знесилених, напівпритомних. Очевидно, ті, хто все ще міг тримати зброю, командували двома флангами, які стримували ворога.

Із Моашем як ад’ютантом він поспішив до центрального сектора переднього краю, де алеті, здавалося, тримались найстійкіше. І там, нарешті, він знайшов одного з командирів — високого стрункого світлоокого зі сталевим нагрудником і в такому ж шоломі, чия військова форма була темнішого відтінку, ніж в інших. Він керував боєм просто з-за спин перших шеренг. Чоловік кивнув новоприбулому та закричав, щоби той розчув його попри гуркіт битви:

— Це ти за старшого в мостонавідників?

— Так, — відказав Каладін. — Чому ваші люди не переправляються?

— Ми — Кобальтова гвардія, — пояснив офіцер. — І наш обов’язок — захищати ясновельможного Адоліна.

Він указав на постать у синій Збруї просто попереду. Схоже, Сколкозбройний кудись проривався.

— Де великий князь? — гукнув Каладін.

— Достеменно невідомо, — чоловік скривився. — Його почесної варти ніде не видно.

— Ви повинні відійти. Основна маса армії вже переправилась. Якщо залишитеся тут — потрапите в оточення.

— Ми не покинемо ясновельможного Адоліна. Мені шкода.

Каладін озирнувся. Групки алетійців, які прикривали фланги, заледве трималися, але вони не б відступили без наказу.

— Ясно, — мовив той, здіймаючи списа та протискуючись у першу шеренгу. Паршенді билися завзято. Каладін звалив одного, поціливши в шию, і, звиваючись, затесався між купки ворогів, рвучко вимахуючи списом. Його Буресвітло практично вичахло, але ці паршенді мали в бородах самоцвіти. Він вдихнув — не надто глибоко, щоб не виказати себе перед алетійськими солдатами — і кинувся в повномасштабну атаку.

Під його несамовитим натиском супротивник почав відступати, а кілька ближніх Кобальтових гвардійців теж спантеличено зашкутильгали геть. За лічені секунди на землі довкола Каладіна лежала дюжина поранених або вбитих паршендійців. У ворожих рядах утворилася діра, і він рвонув крізь них із Моашем на буксирі.

Чимало паршенді зосередились на Адоліні, чий синій обладунок укривали подряпини й тріщини. Мостонавідник зроду не бачив комплекту Сколкозбруї в такому жахливому стані. Буресвітло звивалося з її численних пошкоджень майже так само, як парувало з Каладінової шкіри, коли той утримував — чи застосовував — його занадто багато.

Бойовий шал Сколкозбройного змусив новоприбулих зачекати. Обидва мостонавідники спинилися якраз упритул до радіуса дій його меча, а паршенді не звертали на обслугу уваги, з очевидною безрозсудністю намагаючись звалити лицаря. Адолін прорубався крізь кількох ворогів за одним заходом — але, як Каладін до того бачив лише раз, його клинок не різав плоті. Очі нападників вигоряли, чорніючи, і їхні трупи громадились довкола Адоліна, мовби стиглі фрукти, натрушені з дерева.

І водночас княжич вочевидь тримався з останніх сил. Сколкозбруя не просто розтріскалась — подекуди в ній зяяли дірки. Шолома не було, і той навзамін одягнув звичайний головний убір списника. Юнак скульгавів на ліву ногу й заледве не волочив її. Його Сколкозброєць залишався смертоносним, але паршенді підбиралися все ближче й ближче.

Каладін не наважився зайти в зону ураження.

— Адоліне Холін! — гукнув він.

Той продовжував бій.

— Адоліне Холін! — знову крикнув хлопець громовим голосом, відчуваючи, як із рота виривається клуб Буресвітла.

Сколкозбройний зробив паузу, а тоді озирнувся на Каладіна й неохоче відійшов, поступаючись місцем Кобальтовій гвардії, яка — скориставшись прокладеним мостонавідником коридором — кинулася вперед, щоб стримувати паршенді.

— Хто ти такий? — зажадав відповіді княжич, наближаючись до Каладіна. Його горде юне обличчя лисніло від поту, а волосся скидалось на сплутану кучму білявих і чорних пасом.

— Той, хто врятував ваше життя, — відказав співрозмовник. — Треба, щоб ви скомандували відступити. Ваше військо більше не в змозі продовжувати бій.

— Мій батько залишається он там, мостонавіднику, — сказав Адолін, указуючи своїм завеликим клинком. — Я бачив його всього кілька митей тому. По нього поскакав ришадіум, але ні кінь, ні вершник поки не з’являлися. Я поведу загін, щоб…

— Ви відступите! — роздратовано сказав Каладін. — Погляньте на своїх людей, Холіне! Вони заледве тримаються на ногах — яка вже там битва! Ви щохвилини втрачаєте їх дюжинами. Треба відвести їх із поля бою.

— Я не покину батька, — вперто наполягав Адолін.

— Заради всього святого… Якщо ви загинете, княжичу Холін, у цих людей не залишиться нікого. Їхні командири поранені чи мертві. Вам не дістатись до батька — ви заледве здатні пересуватися! Повторюю: відведіть бійців у безпечне місце!

Молодий Сколкозбройний ступив крок назад і спантеличено закліпав очима у відповідь на Каладінів тон. А тоді глянув на північний схід — туди, де на вершині скельної формації зненацька з’явилася постать в аспідно-сірому, ведучи бій з іншою постаттю в Сколкозбруї.

— Він так близько…

Каладін глибоко зітхнув.

— Я вирушу по нього. А ви очольте відступ. Утримуйте міст, але тільки його.

Адолін пильно глянув на хлопця. Тоді ступив був крок, але щось у Збруї не витримало, і він спіткнувся, припавши на одне коліно. Зціпивши зуби, він спромігся підвестися.

— Капітане Малан! — гукнув княжич. — Збирайте бійців і підете з цим чоловіком. Визвольте звідти мого батька!

Той самий офіцер, з яким Каладін уже спілкувався, рішуче відсалютував. Адолін знову пильно глянув на мостонавідника, а тоді з зусиллям здійняв Сколкозбройця та важко попрямував до настилу.

— Моаше, іди з ним, — звелів командир.

— Але…

— Виконуй наказ, — похмуро мовив Каладін, кидаючи погляд у бік останця, де бився Далінар. Він глибоко вдихнув, засунув списа