Читати книгу - "Аналітична історія України"

Новими масовими антиукраїнськими репресіями в Галичині, підчас її повторної російської окупації 1939–1941.

Підстеленням 1941 України під гітлерівську окупацію, аби потім можна було необмежено переслідувати за те, що «бил у нємцєв», або «сотруднічал с нємцамі» і т. і. А ще й колоти у вічі – от ми вас «освободілі от корічнєвой чуми XX вєка».

Планувався й готувався – вивезенням цілих заводів і ліквідацією робочих місць, як і можливо повною викачкою продовольства – новий та як же масштабний голодомор в Україні. Але, не вийшло. Хоч як було важко, але вичерпно виявилося, що під «фашістами» голодоморів не буває. А під совєтами вони бувають, як же добре відомо.

Виселенням (тобто ґеноцидом же) усього неросійського населення Криму 1944. Бо там були не самі кримські татари, були й греки, вірмени, болгари… були, ясна річ, і українці.

«Сблізілі» ще й кривавою лазнею 1943–1950 в Західній Україні, з новими мільйонами закатованих, розстріляних та депортованих. В ті ж роки «освобождєнія» мільйони людей було репресовано та виселено із східної України. А героїчні бійці УПА так і не відновлені в правах. А потім і новим заключним голодомором 1947, який хоча й не вдався повною мірою, але уніс життя ще 1,5 мільйона українців.

А чи ж даруємо їм, нашім «слов’янським братам» повоєнні репресії проти національно-свідомих українців? Табори та психушкі, Мордовію, Пєрмь? Пробачимо їм і забудемо убивства Валерія Марченка і Василя Стуса?

Чи може підемо знову «своім путєм»? Як оте «Товариство імені Олекси Тихого» на Донбасі, метою якого, кажуть, є ніби «очістіть єго імя от обвінєній в украінском націоналізмє».

Причини цієї трьохсотлітньої необ’явленої війни Росії проти України є досить прості, формулюються в двох словах: «російський імперіалізм», або «російський шовінізм». А от спробуйте пояснити ці факти, заперечити яких неможливо, інакше, в прийнятному для російської сторони поясненні. Скільки ж прийдеться викручуватися. Вигадувати десятки незалежних причин на кожну окрему подію. Саме там, де все пояснюється одним-єдиним. Скільки ж писати – не переписати; та скільки ж брехати, нанизуючи одну брехню на іншу… І все одно, вийде таке щось складне та розвинене, але… підійшов, дмухнув… І нема, як не було.

Отже, майже триста років Росія всебічно гнітила Україну, винищуючи її, як не духовно то фізично, в останнє століття – десятками мільйонів. За цей час минуло аж три російські імперії: Перша (1721–1861), Друга (1861–1917), та третя (1917–1991), сьогодні маємо вже Четверту. Хіба ситуація поліпшилася? Далебі, вона тільки погіршувалася, чим далі, тим швидше.

Так, що ж сталося? Чи щось змінилося сьогодні? Чи може миттєво переродилася 1991 Росія, раптом із зразка безоглядного імперіалізму на такий собі зразок доброти та гуманізму? Ні, та ще раз ні. Ґеноцид чеченського народу назавжди перекреслив надії на щось подібне.

Повторимо ще й ще: сьогодні потрібно бути, як не аґентом Москви, то понад глупою та невігласною людиною, аби по всьому цьому базікати про якесь там «співробітництво», поготів про якесь «стратеґічне партнєрство» з Москвою. А вже закінчений та остаточний дебіл може мріяти про якусь ще й «дружбу».

Адже Росія, вже вустами двох президентів, проголосила, що у неї нема друзів, а є лише власні інтереси. А ці інтереси впродовж майже трьох століть вимагали того, аби жодної України на світі не було. Бо й незалежною Україна може бути не від Німеччини, США або Австралії, а тільки єдино від Росії.

Здавалося би, що до попереднього, можна ще стільки додати, та нема чого відняти, але… Доходить до того, що в незалежній ніби Україні та через сім років її офіційного існування – нас прилюдно закликають:

Прошу вас, не соромтеся семидесяти з лишком радянських років нашої історії. Це наша з вами історія, наше з вами життя! Без тих років не було би суверенної України.

(О. Ткаченко, Держава сильна підтримкою народу, газета «Голос України», № 162, 26.08.1998)

Зауважимо насамперед, що ця людина ніде не вживає слів «незалежна Україна». Бо «сувєрєнітєт» це те, що обіцяв іще президент Б. Єльцін отим своїм «субьєктам» Російськой федерації (РФ) – «єдіной і нєдєлімой».

А потім, спитаємо себе, чого це власне нам соромитись отієї його злочинної в кожній дрібниці совєцької влади? Адже, то була чужа колоніальна, не наша влада. До того нав’язана нам військовою силою. Та інструкції про голодомори або накази про розстріли геть усі написані не нашою мовою, їхнім «вєлікім і могучім». То нехай вони й соромляться, як є ще сором. Нехай вони й радіють, що й досі ходять не покарані за свої всесвітні злочини, а нам до чого тут соромитись? Наша турбота тепер цю ненависну владу викорінювати, аж до останньої дрібнички; бо як цього не зробимо, то знову потрапимо до ще гіршого рабства, ніж останнє совєцьке. Та не тільки. Бо тепер можемо дістатись й повного зникнення.

Далі знову йдуть солодкі співи про оте ж їх ідіотство, що нас «сблізіла тисячєлєтняя совмєстная історія». Так, згодні «сблізіла», але як саме? Відповідаємо: як серійного вбивцю і його чергову жертву, як грабіжника та пограбованого. Читаємо далі:

Росія та Білорусія не тільки Богом дані Україні сусіди: історично наші народи жили і формувалися, як близнюки.

(теж там)

Тільки от один «близнюк» чомусь щосили душив двох інших. Та й усе життя торгував людьми як худобою, чого не дозволяли собі двоє інших. Але підемо знову далі за цією дивною логікою:

Вони разом розвивалися в Київській Русі, в Російській імперії, в Радянському Союзі. Віками пліч-о-пліч боронили рідну землю від загарбників. Нас міцно поєднала економіка, культура, родини, политі потом і кров’ю предків поля.

(теж там)

Предків? – так, безумовно, та от трохи різних. Бо, то їх предки торгували нашими (як і білоруськими) предками. Отже, знову та сама суто солжєніцінська імперсько-шовіністична брехня.

Не варто (але й не вадить) згадувати про те, що герої цього автора – не наші герої. Він закликає віддати належне кірічєнкам, подгорним та щєрбіцкім за їх турботу про Україну, але знову – до чого ж тут ми? До нашого українського народу вони тільки те відношення й мали, що розмовляли мовою своїх московських панів, «вєлікім і могучім», але, яка ж шкода, з «малороссійским акцєнтом»!

Ми не витратили марно часу, бо наведені уривки є понад повчальні. Вичерпно пояснюють нам, чому незалежна Україна за роки свого існування так і не