Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

-Так, негайно викинь з голови цього брехуна! Забудь про нього! Він тепер хай буде десь окремо від тебе!- виговорювала я своєму відображенню в дзеркалі.

Не знаю, куди б  мене завели мої думки, якби, бігаючи по квартирі, я раптом не поглянула у кухонне вікно. Біля мого під'їзду завмерла чорна «БМВ», раніше я її тут не бачила, але це, звичайно, нічого не означає. Проте «БМВ» чомусь мене зацікавила, і я ще п'ять хвилин розглядала її.

Тут вікно машини прочинилося, і я побачила фізіономію водія, точніше сказати, верхню частину обличчя, та й то у профіль, але мені й цього вистачило. У машині сидів Олексій.

Звичайно, можна уявити, що він випадково сюди приїхав, але я все ж таки не настільки ідіотка. "Ось і причина нашого більш ніж спокійного прощання", - повідомив внутрішній голос. Усього хвилину тому я дуже переживала з приводу своєї неспроможності щось робити, тепер злякалася по-справжньому і з іншого приводу. Що він тут робить? Звідки така наполегливість? Якби у мене було більше розуму, я б залишилася вдома, надавши можливість Олексію скільки завгодно довго сидіти в машині.

Але я вдома не залишилася, схопила сумку і вискочила з під'їзду, згораючи від бажанням дізнатися, що йому тут знадобилося. Побачивши мене, Олексій вийшов з машини, зачинив дверцята, привалився до них спиною і сказав з безглуздою усмішкою:

– Здається, я жити без тебе не можу.

- Негайно забирайтеся звідси, - зашипіла я, підходячи ближче. – Ви що, не розумієте? Я вас не хочу бачити.

- Так? Шкода. Але вийшло так, що доведеться.

- Я поліцію викличу, а ще нажалюся своєму хлопцеві, і він вам ноги переламає.

- Це навряд чи. - Я подивилася на нього і погодилася: справді навряд. – А поліція не вразиться, – закінчив він. - У них вбивства одне страшніше за інше, а тут така нісенітниця.

Я визнала у його словах гірку істину.

- Поїхали купатися, - запропонував він. - Я знаю одне містечко...

- Йдіть до біса! - гаркнула я. - Ви мені не подобаєтеся і ніколи не сподобаєтеся. Терпіти не можу таких, як ви, думаєте, всі дівчата повинні кидатись вам на шию?

- Не приведи господи, - серйозно відповів він. - Гаразд, план «А» летить до біса, - заговорив він начебто сам із собою. - Приступаємо до плану "Б". - Олексій схопив мене за плече і стиснув так, що я подумки вже бачила синці, які з'являться за півгодини, але замість того, щоб заволати, раптом запитала:

- Що за план "А"?

- Познайомитись, увійти в довіру та розташувати до себе. Щоб бути до тебе ближче нікуди. Може, й добре, що це не прокотило. Сопливе дівча - боже покарання. В голові одні дурниці, а в ліжку капризи.

Я моргнула, присмирівши, і поцікавилася про всяк випадок:

- А план "Б"?

- Я його поки що не придумав. Але є час. Сідай у машину.

- Ага, знайшов дуру. – Я спробувала вирватися, але безрезультатно.

Двір, як на зло, був порожній, і прийти на допомогу не було кому. Можна, звичайно, закричати на все горло, але кричати не хотілося. Принаймні поки що.

-Добре, йдемо до тебе, – раптом запропонував він.

- У мене батьки, - нагадала я.

-Ти живеш сама, батьки в сусідньому місті.-Це справило на мене враження. Олексій тим часом уже тягнув мене до під'їзду, що було загалом не важко. Поводився він по-дурному, але за всім цим щось стояло. Навряд чи бажання пограбувати квартиру. Страх боровся в мені з цікавістю. Коли страх переміг, було вже запізно. Ще на сходах Олексій відібрав у мене сумку, дістав ключі та почав відпирати замок, однією рукою продовжуючи мене тримати. Тут сусідські двері відчинилися, і здався Дмитро Іванович, літній чоловік з військовою виправкою, пенсіонер та власник пекінесів. Двоє його вихованців трусили попереду.

- Здрастуйте, Євочко, - усміхнувся сусід, а Олексій шепнув:

-Не дури.

-Здрастуйте, - кивнула я, зрозумівши, що сили нерівні: два пекінеси і пенсіонер проти цього здоровила... Втішало мене, що Дмитро Іванович бачив Олексія, і той повинен це розуміти…                             

 За мить я вже стояла у своєму холі. Олексій замкнув двері на ключ, а ключ поклав у кишеню.

-Вигадав свій план? - пирхнула я. - Що робитимеш далі?

- Душу з тебе витрясу, - сказав він. Я натиснула п'ятою на тривожну кнопку, що була біля дверей, і порадила:

-Не квапся. Зараз приїдуть хлопці з автоматами, от тоді і подивимось, що ти скажеш.

Це був блеф чистої води, тривожну кнопку відключено, а квартиру на охорону, вискакуючи на вулицю в праведному гніві, я не поставила.

Олексій кивнув, пройшов на кухню і вмостився на стільці.

- Зачекаємо, - сказав він спокійно. Потоптавшись на порозі, я пішла за ним.

- Хто ти і чого тобі треба? - спитала похмуро.

- Задати кілька запитань та почути правдиві відповіді.

- Усього? Навіщо ти влаштував цей цирк? - Я теж сіла, але подалі від нього. - Що за питання?

- Я так зрозумів, хлопці у бронежилетах скасовуються? -Він дістав цигарку з пачки і закурив. - Попільничку дай.

Я хотіла відповісти, що в мене не курять, але натомість піднялася, дістала з шафи попільничку і поставила перед ним.

- То що за запитання?

- Ти була в будинку, коли вбили твого колишнього. І лишилася жива. Перше запитання: чому?

- Воно не за адресою, - похитала я головою, починаючи щось розуміти. – Але можу запропонувати варіант: убивця хотів підставити мене.

Олексій усміхнувся, ніби я зморозила дурість, мені й самій у той момент відповідь видалася непереконливою.

- Твій колишній вдерся до квартири Бритого і вбивши його, прихопив дещо з сейфу, - продовжував Олексій. - І буквально за кілька годин він їде до тебе, де йому проломлять башку, в той час, коли тебе просто напоюють снодійним. Зауваж, тебе не вбивають разом з ним. Це чудово скидається на підставу. Та, той хто це зробив, чудово знав, що тебе відмажуть родичі. А ще, скоріше за все, колишній не приніс з собою те, що взяв у сейфі. Та думаю, тобі він сказав де сховав. Тому тебе і залишили живою. Все так? - глянувши на мене, спитав він.