Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

тиждень не затримуються? Буря на ваші голови! Вишикуватися! Я бігтиму поряд із вами. Слухати мої команди! Нічого, підберемо вам іншого, щойно з’ясується, хто ж залишиться в живих, — Ґаз вказав на Каладіна. — Ти, вельможне сім’я, будеш позаду. А решта — ворушіться! Бо я — буря на ваші голови — не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопів, як ви. Пішли! Хутчіш!

Решта взялися й стали піднімати міст. У Каладіна не залишалося вибору, окрім як зайняти своє місце у хвості. Він трохи помилився у своїх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налічувала від тридцяти п’яти до сорока чоловіків. Поперек мосту вистачало місця для п’яти — три під настилом і два по боках, а вздовж — для восьми, хоча в його команді був некомплект.

Каладін долучився до роботи, і міст нарешті підняли. Найвірогідніше, для його спорудження використовували найлегші породи деревини, та все ж готова конструкція була, хай їй буря, важкою. Каладін покректував, піднімаючи її на достатню висоту, а тоді майнув під настил. Решта теж кинулися до своїх місць по всій довжині мосту й помалу опустили його собі на плечі. Добре, що під днищем були хоч спеціальні держаки, за які його можна було тримати.

В інших членів команди плечі жилетів були підшиті м’якою набивкою, яка слугувала для амортизації та вирівнювання різниці у зрості. Каладіну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Він нічого не бачив: зі спіднього боку настилу була виїмка для голови, і це перекривало огляд у всіх напрямках. Ті, хто стояв скраю, бачили більше: він підозрював, що їхні місця вважалися найбажанішими.

Дерево пахло оліфою та потом.

— Пішли! — долинув приглушений голос Ґаза, який стояв збоку.

Команда зрушила з місця й побігла підтюпцем. Каладін пихтів. Він не бачив, куди прямує, і лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавідники спускалися східним схилом на Розколоті рівнини. За лічені хвилини Каладін уже обливався потом і лаявся собі під ніс, а деревина натирала йому плече — просто вгризалася в нього. Незабаром із рани засочилася кров.

— Бідолашний дурник, — долинув голос збоку.

Каладін глянув управо, але огляд перекривали держаки.

— Ти… — задихаючись, ледь вимовив він. — Це ти мені?

— Не треба було дратувати Ґаза, — продовжив чоловік, і його голос звучав ніби з порожнечі. — Він інколи дозволяє новачкам бігти з зовнішнього боку. Хоч і рідко.

Каладін спробував щось відповісти, та йому вже забило дух. Він гадав, що перебуває в кращій формі, але ж він провів вісім місяців, харчуючись баландою, терплячи побої та перечікуючи великобурі в льохах, що протікали, брудних хлівах або клітках. Навряд чи він був той же, що й колись.

— Глибоко вдихни й видихни, — сказав приглушений голос. — Зосередься на кроках. Рахуй їх. Це допомагає.

Каладін прислухався до поради. Він чув, що поруч біжать інші мостонавідні команди. А ззаду долинали знайомі звуки маршу піхоти та цокання копит по каменю. Армія йшла за ними.

Під ногами весь час траплялися скелебруньки та невеликі пасма сланцекірки, і він спотикався об них. Ландшафт Розколотих рівнин виявився ламаним, нерівним, рваним — часто траплялися місцини, де оголена гірська порода виходила на поверхню. Саме тому мости й не були оснащені колесами: по такій пересіченій місцевості носії пересувалися значно швидше.

Незабаром його ноги перетворилися на суцільну рану. Невже не можна було видати йому черевики? Від болю він міцно стиснув зуби й продовжував бігти. Це просто чергова робота. Він витримає, він не здасться.

Звуки глухих ударів. Він ступає по деревині. Це стаціонарний міст, перекинутий через прірву між двома плато Розколотих рівнин. За лічені секунди Каладінова команда опинилася по інший його бік, і він знову відчув під ногами каміння.

— Ворушіться! Ворушіться! — горлав Ґаз. — Не знижувати темпу, буря на ваші голови!

І вони бігли вперед, а за їхніми спинами армія ступила на міст: розлігся тупіт сотень чобіт, що ступали по дереву. Збігла ще дещиця часу, і кров з Каладінового плеча заструмувала по тулубу вниз. Дихати стало мукою, у боці болісно кололо. Він чув, як сильно засапалися інші — у тісному просторі під настилом ці звуки здавалися особливо гучними. Що ж, не один він мучиться. Хоч би чимшвидше добутися на місце.

Та ці надії були марні.

Наступна година перетворилася на справжні тортури, гірші за будь-які побої, що їх він зазнав у дні рабства, і за будь-яку рану, що її він отримав на полі бою. Здавалося, їм просто не буде кінця. Каладін туманно пригадував, що бачив стаціонарні мости, ще коли дивився на ці рівнини з-за ґрат фургона. Вони з’єднували плато там, де прірви були найвужчими, а не там, де було би зручніше подорожнім. А це означало, що їм часто доводилося відхилятися в північному чи південному напрямках, перш ніж продовжити рух на схід.

Члени команди бурчали, лаялися, стогнали, а тоді замовкли. Вони перетинали міст за мостом, одне плато за іншим. Каладін так і не зміг роздивитися жодної прірви. Він просто біг — усе далі й далі. Ніг не відчував. Але біг. Він знав, що варто лишень зупинитися, і його вибатожать. Здавалося, що плече стерлося до кісток. Він пробував рахувати кроки, та був занадто змучений навіть для цього.

Проте не припиняв бігти.

Нарешті Ґаз змилувався й наказав їм зупинитися. Каладін закліпав очима й зупинився, спотикнувшись і ледь не завалившись додолу.

«Віра!» — проревів Ґаз.

Мостонавідники підкорилися команді. Руки Каладіна заледве слухалися його — вони ж бо стільки часу пробули в одному положенні, тримаючи настил.

«Майна!»

Чоловіки відійшли вбік, і ті, хто був під днищем, тепер взялися за міст із боків. Було важко й незручно, та, видно, члени обслуги мали достатню практику. Опускаючи, вони зуміли втримали міст, і той не перевернувся.

«Штовхай!»

Розгублений Каладін відступив на крок назад, а решта вхопилися за міст із боків або ззаду. Вони були на краю прірви, над якою не було постійного моста. Обабіч них інші мостонавідні команди теж штовхали свої мости вперед.

Хлопець озирнувся через плече. Це була армія із двох тисяч чоловіків, вбраних у темно-зелене та біле. Дванадцять сотень темнооких списників, кілька сотень кавалеристів на дорогих конях рідкісних порід. За ними великий загін важкоозброєних піхотинців і світлоокі у важких обладунках, з булавами та квадратними сталевими щитами.

Здавалося, вони навмисно обрали місце, де провалля було вузьким, а одне плато —